Окупація, еміграція або постійні ризики ракетних ударів не зупинили український феміністичний активізм. Навпаки — повномасштабне вторгнення лише підкреслило та загострило й раніше наявні в суспільстві проблеми. І реакція не затрималася. Частина феміністок взяли до рук зброю, вуличний активізм замінила волонтерська, гуманітарна діяльність, а наука та мистецтво стали, в першу чергу, платформою просвіти про війну та Україну у світі.
З весни 2022 року до зими 2023 громадська організація «Феміністична майстерня» збирала рефлексії українок з найрізноманітніших сфер у подкасті «Феміністки про війну». Тож що змінилося в українській феміністичній оптиці з повномасштабним вторгненням Росії? І які нові виклики постали перед нами, як перед суспільством?
Без акценту на віктимності
Одним з перших викликів від початку вторгнення стало сексуальне насильство, вчинене російськими окупантами щодо українських жінок.
А згодом — зображення українок у медіа, найчастіше саме у західних, виключно як постраждалих, позбавлених агентності. У перші місяці у фокусі були постраждалі від насильства та біженки.
«Як правило, в умовах патріархального світогляду в контексті війни жінки часто сприймаються передусім як постраждалі, жертви, чи як ті, кого заведено захищати. Очевидно, що це виклик для дискурсу гендерної рівності.
Образи жінок-військових теж зараз небездоганні: вони часто міксуються з доволі традиційними конвенційними уявленнями про жіночність — в образах берегині або сексуалізованих, гламуризованих образах жінок у війську», — каже соціологиня Олена Стрельник.
Історикиня та гендерна дослідниця Марта Гавришко додає, що в західних медіа ці образи були ще більш гомогенними й справді зосередженими на віктимності. Ймовірно, каже вона, аби викликати співчуття до України.
Це додало навантаження на українських феміністок — ще активніше бути представленими на світових майданчиках, давати голоси жінкам, працювати над видимістю у нових умовах — війни, яка традиційно вважалася «чоловічим виміром».
І, звісно, пояснювати, як у феміністичну оптику вписується боротьба з агресором. Чому визвольна війна, захист під час спроби насильницького поневолення — це не те ж саме, що війна загарбницька?
«Для мене було великим розчаруванням, що умовна міжнародна (що часто означає західна) феміністична спільнота залишається на дуже теоретичному баченні ненасильницького спротиву. Чому феміністки в Україні виступають за надання зброї? Бо це наше право на спротив — базове феміністичне право захищати себе. Коли нападник використовує насилля, тобі не лишається вибору — ти маєш захищати себе силою», — каже композиторка Анна Хвиль.
І ця робота з пояснення світу, чому не вся теорія працює на практиці, також стала частиною оптики.
«Це дуже важлива річ щодо теоретичного фемінізму — він втратив практичне застосування. Війна показала, наскільки неоліберальні практики захопили всі, навіть радикальні теорії. Ми це й з лівими побачили, і з квірами, багато де. Якщо говорити про фемінізм як про практику дій і жестів, то дуже важлива робота — пояснювати, чому cancel Russia чи Russian culture — не дискримінація. І чому «Дайте нам зброю» — не агресія і не насильство з нашого боку», — додає художниця Оксана Казміна.
Говорячи про війну як патріархальний концепт, варто означувати, що це за війна: визвольна чи загарбницька — переконана художниця Алевтина Кахідзе.
«У мене є малюнок, де стоять дві війни: одна — загарбницька, а інша — визвольна. Для нас ця війна — визвольна. Потерпають і жінки, і чоловіки під час захисту й визволення. Ми не бачимо російських жінок у російській армії, їх нема. На нас ідуть чоловіки. В українській армії жінок дуже багато. У нас гинуть як чоловіки, так і жінки», — каже вона.
Жінки на війні — усюди
Ще з 2015 року адвокаційний правозахисний громадський проєкт про українських військовослужбовиць «Невидимий батальйон» почав розмову про права жінок у війську. З повномасштабною війною це питання постало ще гостріше, адже в Збройних силах України — близько 57 тисяч військовослужбовиць. Ми ще яскравіше побачили, як стереотипи та упередження стають на заваді виконанню своєї роботи, як жінкам в ЗСУ, так і воєнним кореспонденткам.
«Упереджене ставлення до жінок не тільки про армію — воно взагалі про наше суспільство. Вони ж всі багаж свій несуть з суспільства, а не з армії. Ми змінюємо це ставлення», — впевнена військова 24 ОМБр імені короля Данила, бойова медикиня Анна Іванцик.
Зі збільшенням кількості жінок в армії гучніше почало лунати питання про забезпечення їх підхожою формою, білизною, засобами гігієни. Гуманітарну допомогу жінкам в армії та жінкам, постраждалим від війни в той чи інший спосіб, додали до свого фокуса чимало жіночих громадських організацій. Серед них і «Білкіс», і «Сфера», і «Феміністична майстерня».
Воєнна кореспондентка Ірина Сампан наголошує: над сприйняттям жінки на війні як професіоналки, ще працювати й працювати.
«Коли я приїжджаю на передову, мені треба вибудувати довіру… Треба щоразу доводити, що я тут по справі, що я не боюся, що зі мною не треба няньчитись, мені не треба якихось особливих умов, мені не треба туалет з унітазом. А потім вже робота. І це ресурс, це виснажливо», — каже вона.
І до великого вторгнення боротьба з сексизмом та гендерними упередженнями були помітним фокусом у діяльності феміністичних організацій. Але війна дала величезний поштовх.
«Війна — це погано, але вона в усі часи була двигуном змін, дуже швидких, проривних. Я не ідеалізую досвід Ізраїлю загалом, але мені все ж імпонує загальний призов населення. Якщо ми хочемо вижити поруч з Росією, ми повинні кидати всі сили», — впевнена військова, парамедикиня Анастасія Вінславська.
Ризики радикалізації та відкату повоєнної України
Якщо ми рухаємося від Росії до демократичного, інклюзивного суспільства, то гендерні питання якраз на часі, переконані усі спікерки подкасту «Феміністки про війну». Проте переймаються, що не все українське суспільство поділяє таку думку.
«В історичному контексті на прикладі багатьох воєн ми бачили, коли під час війни жінки брали на себе багато різних відповідальностей і функцій. Але війна закінчувалася і вони знову заганялися в репродуктивні, щоб поступитися зайнятими місцями», — переймається правозахисниця Марта Чумало.
Про ризик посилення репродуктивного тиску говорить і активістка, авторка зіну «Праце(не)влаштована» Ната.
«У мене страх, що станеться консервативний поворот. Репродуктивні права людей обмежать, усім роздадуть зброю… І доведеться емігрувати не через ракетні обстріли чи перспективу окупації, а через те, що умови в Україні стануть ще складнішими для життя», — тривожиться вона.
Активістка феміністичної ініціативи «FemSolution» та ГО «Соціальний рух» Брі також висловлює застереження щодо ймовірної заборони абортів у повоєнній Україні. Але усі спікерки звертають увагу на те, що консервативні рухи зараз набирають нових обертів по всьому світу. Тому це виклик для усіх феміністок, не лише українських.
А от статус кандидата на вступ в Євросоюз для України вважають запобіжником відкату в темі прав людини та гендерної рівності.
«Ситуація з раптовою ратифікацією Стамбульської конвенції, на яку ми чекали з 2011 року, говорить про те, що все ж політичний вплив антигендерних рухів буде знижуватися, і політична воля буде сформована передусім саме отриманням статусу кандидата на вступ ЄС», — вважає Олена Стрельник.
Але додає, що насправді будь-які кризи й війни майже завжди призводять до погіршення становища жінок, особливо вразливих груп саме на структурному рівні.
Юристка Вікторія Карпа наголошує: так, Стамбульську конвенцію ратифікували, але ще дуже багато роботи попереду.
«У нас досі немає розуміння особливостей розгляду такої категорії справ. Немає стандартів досудового розслідування. Нам потрібно абсолютно змінити підхід щодо доказування. Як на мене, нас чекає дуже багато змін. І не лише в контексті змін до кодексів, але й до підзаконних актів», — акцентує Вікторія Карпа.
Співзасновниця та психологиня Центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало наголошує: через перефокусування правозахисної системи під час вторгнення відбулося значне погіршення ситуації з доступом до захисту прав жінок, які постраждали від насильства.
«Жінки і їхній досвід розглядають як ресурс для доведення злочинів російських військових. Дуже рідко я спостерігала коректне ставлення до досвіду жінок зі сторони держави в першу чергу. Ми маємо «полювання», «сафарі» за живими постраждалими, за тими, хто з ними працює, примушування до свідчень, апеляцію до медиків, які мають свідчити про те, що до них звернулася жінка за допомогою. І це, з моєї точки зору, жахлива ситуація, яка дуже ретравматизує жінку. Система робить усе, щоб жінка з таким досвідом пішла в тінь, не зверталася за допомогою», — наголошує Марта Чумало.
Шлях у краще майбутнє
Але, крім викликів, такий величезний стрес, як повномасштабна війна, приносить і можливості для розвитку.
«Я чітко відчуваю, що український фемінізм стає чимось окремим, не спираючись на авторитети західного, чи, не дай Боже, російського, фемінізму», — переконана стендап-комікеса Анна Кочегура.
Її колега, стендаперка Настя Зухвала, також впевнена, що голоси жінок у цій війні помітні, і це важливо.
«Роль жінок очевидна в цій боротьбі. Її помітно й безпосередньо в місцях бойових дій, й у волонтерських рухах, медичних рухах — абсолютно скрізь. Мені здається, що це має трошки посунути рамки в суспільства, як такого. Я не розраховую на те, що завтра всі прокинуться свідомі. Але ми бачимо палітру того, які люди різні. Бачимо, що жінки виступають у різних іпостасях. Ми маємо серйозний аргумент у вигляді жіночого вкладу, жіночого досвіду в цій війні. Це те, на що ми можемо опиратися», — каже Настя Зухвала.
Усі мисткині, науковиці, активістки — феміністки в подкасті «Феміністки про війну» — погоджуються, що попри страшні виклики, які постали перед українськими жінками через вторгнення російських загарбників, саме зараз жіночі голоси гучнішають. І ми всі маємо докладатися до того, аби права жінок в Україні залишалися важливим пріоритетом нашого майбутнього розвитку.
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.