Цей текст написала переможниця конкурсу феміністичних есе 2024 року.
«Втратити маму у двадцять років — це ще так рано», — співчутливо говорить мені психологиня на сеансі терапії. Я щільніше кутаюсь у плед, бо враз хочеться тепла і м’яких обіймів. Цією простою фразою підтримки вона дала дозвіл на мої невиплакані сльози. Греблю прорвало.
Звісно, я горювала за мамою після її смерті. Вісімнадцять років тому було боляче і водночас не зрозуміло: хто я? Сирота? Але ж сироти — це ті, в кого мами не стало в дитинстві. А я вже доросла. Як жити далі? Чи маю я так пробиватися за людиною, на яку маю купу образ і претензій? Всі ці питання виникали в голові, знецінюючи мої почуття і не даючи прожити втрату сповна.
Тоді я намагалася заглушити біль доступними засобами: алкоголем і пропуском занять в університеті; відганяючи емоції й вдаючи, що справляюсь. І от на сеансі терапії багато років потому я зрозуміла, що не прожила втрату. Час не загоїв рану безслідно, а зарубцював грубим некрасивим швом, який час від часу сочиться болючими спогадами й нагадує про себе. Мені як ніколи захотілося сходити до неї на могилу. Посидіти наодинці, виплакати невиплакане, проговорити не проговорене, запитати про незапитане.
Але це неможливо. Бо війна. Село, де похована мама — на кордоні з росією.
І враз накривають спогади.
***
Колись у мирні часи відвідини могил родичів на кладовищі було частиною родинних традицій. Раз на рік, а може й на кілька років, треба було поїхати в село і сходити на цвинтар. Зазвичай похід на кладовище був пов’язаний з певними датами. В інших містах і селах ходять у спеціальні поминальні дні. У нашому ж селі завжди днем відвідин кладовища був Великдень, який називали між собою “Паскою”. Зустрічаючи знайомих десь в іншому місті, чи спілкуючись телефоном обов’язково цікавились: “Їдеш додому на Паску?”. У відповідь іноді скрушно хитали головами, жаліючись: “Я вже п’ять років не був. Треба якось з’їздити”.
Похід на цвинтар на Паску — не просто відвідини могил спочилих, а можливість зустрітися з рідними й знайомими, яких давно не бачили. На Паску з’їжджаються навіть ті, хто не часто навідується в село і ті, хто вже не має родичів у селі серед живих.
Важливою була і сама підготовка до свята. Треба було обов’язково навести лад довкола могил. Тому в будь-яку погоду перед Великоднем човгали на цвинтар старі поношені, подекуди замащені гноєм калоші. Вони найзручніші для тих, хто збирається прибирати могили й навколо них. Несли на цвинтар граблі, коси, секатори, щоб прибрати торішній бур’ян, згребти листя, вицвілі пластикові вінки та квіти. А вже на Великдень наносили нових, кислотно-яскравих з краплями прозорого застиглого клею, що імітують росу. Так, це шкодить довкіллю, однак хто про це думає на Паску? Ті квітки — то особливий знак. Бачите на могилі свіжу квітку — вас хтось випередив, уже побував тут. На якій могилі багато різних вінків і букетів, значить, у спочилого чи спочилої багато родичів.
На свято під тополями по периметру кладовища стояли десятки машин. До могил тягнулись пари новеньких черевиків, лакованих човників, білих городських кросівок і навіть тонких підборів, що вперто вгрузали у землю, залишаючи по собі маленькі, але глибокі виїмки. Дивишся на той візерунок з ямочок і розумієш: тут вона довго тупцювала на місці, мабуть, зустріла когось знайомого; тут довго стояла непорушно, очевидно, мала про що подумати; а тут швидко пробігла, ледь торкаючись землі: мабуть, поспішала до когось. А тут знову зупинилась: певне, куштувала чиюсь паску. І таких зупинок буде дванадцять. Бо ж у селі було повір’я: та, хто спробує дванадцять різних пасок в цей день, вийде заміж, або ж здійсниться її заповітне бажання. Не всі дівчата хотіли заміж, але паски куштували із задоволенням.
По взуттю одразу було видно, що за людина. Чи це московський фанфарон приїхав раз на рік провідати родичів, чи це бідний п’яничка, який не знімає чобіт, а для Великодня береже старовинні, з довгими носами, черевики на шнурках. Таких вже давно ніхто не носить, а в нього вони як новенькі, бо взуває лише в цей день, а потім ховає в далеку шафу, щоб знову через рік дістати, протерти ганчіркою від пилу і піти на цвинтар. Бо там можна зустріти колишнього однокласника, який поговорить і не прожене, і сусідів, які обов’язково чимось пригостять.
Деякі черевики ходили на кладовище регулярно, щойно був вільний час, деякі раз на рік, а деякі й раз на кілька років. Швидко пробіжать стоптані, але зручні мешти, покладуть крашанку і шматочок паски — і гайда звідти.
***
Моя сестра жила в селі неподалік цвинтаря, доглядала за могилами мами, бабусі та інших родичів. І на Паску ходила, щоб потім розказати мені свіжі новини. “Кого бачила?”, — допитувалась я у неї, коли не могла поїхати сама. “Нікого не було. Якщо хтось і приїжджав, то не затримувався: швидко їхав назад”, — розповідає. Вже два роки на Великдень цвинтар майже порожній. Цієї весни як ніколи було багато неприбраних могил. По всій Україні поліція і представники влади просили утриматися від походів на цвинтар у регіонах, де йдуть бойові дії, або там, де недалеко до російського кордону. Більше не побачиш тут городських білих кросівок і лакованих “човників”. Сюди не їдуть, бо за сім кілометрів від села — кордон з країною-агресором. Бо тривога може тривати зранку й до вечора.
Сестра виїхала з села, обірвавши останню ниточку зв’язку з місцем зустрічі живих і мертвих. Інколи приїжджає, щоб прибрати на городі і подивитися, чи вціліла хата, але все робиться похапцем, бо росіяни можуть у будь-який момент підняти свої літаки угору і обстріляти хоч хати, хоч кладовище, хоч живих, хоч мертвих.
Село потерпає від регулярних обстрілів. Автомати, кулемети, “шахеди”, КАБи. Летить сюди все, аби залишити двох діток без мами, зруйнувати хату лежачій пенсіонерці, змусити цілі родини вантажити речі в машини і їхати світ за очі. Горять хати, лишаються вирви на городах. Лежать на городах понівечені буряки.
Цікаво, скільки серед тих, хто знищує село, тих, хто колись приїжджав з росії в село до бабусі, ходив на цвинтар, пас корів? Скільки тих, хто змінив начищені черевики на воєнні берці? Чи не тиснуть вони їм?
На українських кладовищах вже немає тої тиші й спокою, за якою йдуть сюди родичі померлих.
2 вересня 2023 обстрілами зруйновано могили на кладовищі Краматорська.
5 жовтня 2023 російська ракета “Іскандер” поцілила в кафе в селі Гроза на Харківщині, де проходили поминки за загиблим військовим. Загинуло 59 людей, тобто кожен п’ятий мешканець села.
11 жовтня 2023 року боєприпас із дрона поцілив у місце поблизу цвинтаря у селі Кіндійці на Херсонщині. Поранено троє людей.
20 червня 2024 військові РФ зранку обстріляли одне з міських кладовищ у Херсоні — пошкоджені понад десяток могил.
16 липня 2024 року російська армія обстріляла кладовище у місті Покровськ.
***
Чим старшою стаєш, тим більше тягне до так званої малої батьківщини. Те, що раніше здавалося не цінним і звідки замолоду хотілося втекти в далекі світи, манить назад. Зв’язок із землею, де похований хтось із рідних, міцно тримає.
***
Я завершую сеанс із психологинею і ще довго ридаю. Омиваю слізьми біль утрати. Тільки тепер вже сумую не тільки за мамою, а й за тим, що не можу обирати, коли можу до неї приїхати — ніхто не пропустить у село без спеціального дозволу. Я нечасто туди їздила останні роки і не знаю, чи поїхала б, якби не було війни, чи почала б я задумуватися про це взагалі, але я хочу мати можливість, відчувши раптовий порух душі і щемливий лоскіт в районі серця, зібрати речі і поїхати провідати мертвих і побачити тих, хто ще лишився в живих.
Тож я сідаю писати листа мамі. Прошу пробачення і висловлюю всі претензії, перепрошую, що не говорила їй цього в житті. Обіцяю їй, що на Великдень обов’язково вперше в житті спробую спекти паски. Що змащу їх яйцем до того, як відправити в піч, щоб вони вийшли блискучі і рум’яні. Що не буду мастити збитим білим білком уже спечені, щоб не сховати той рум’яний блиск. Що прикрашу їх не різнокольоровим просом, а сплетеними з тіста “косичками” і “шишками”. Що потім віддиратиму ті “косички”, як колись у дитинстві, бо ж вони хрумкі й найсмачніші. Що куплю пряженого молока чи ряжанки, що найкраще смакують до такої паски. Що, може, навіть видлубуватиму родзинки і відчую той особливий стан і запах маминого свята. Я обіцяю їй, що обов’язково приїду провідати її могилу, навіть через роки, навіть, якщо в селі нікого не залишиться. Взую ті самі старі калоші й завзято візьмусь розчищати бур’ян навколо могил, рубатиму зарості клена і високе сухе бадилля бабиного горя.
Я робитиму це не тому, що треба, а тому, що хочу. Коли закінчиться війна. Якщо вціліє кладовище. Якщо вцілію я.
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.