Цей текст написала переможниця конкурсу феміністичних есе 2024 року.
Мовчазним криком усередині мене детонує тиша. Пряме влучання знищує неперервну лінію, яка тягнеться по чорнозему. Свіжа кров.
Пізніше
Там, де було моє життя, стриміють джунглі. Високі дерева, над ними – глибоке небо без ракет, покусане в гранатовий заходом сонця. У повітрі нові слова інших людей.
Серед них моя дитина – у новому світі.
На терасах квітнуть сади. На моїй могилі замість хреста – пальма і засвічена плівка. Навіть після смерті хочу бути цікавою та непомітною одночасно. Щоб мій попіл потрапив до моря, на самé його дно, яке заховає мої рештки в пісок далеко від досяжної мілини. І тоді я, як скат, буду спати, щоб нарешті прокинутися. Кружляти в блакиті товщі води серед богів та пекла. Трансформуватися. Знову вхопити проміння сонця й вийти на сушу. Опинитися поруч з моєю донькою, танцюючи.
2022.
2023.
2024.
…
Коли я народила Софію/коли Софія народилася, вона пахла, як океан біля айсбергів, коли туди припливають кити. Всю вагітність я уявляла, як усередині вагітних китів теж є амніотична рідина, а навколо – глибокі темно-сині води та планктон. Софія мені весь цей океан принесла на своїй шкірі. Запах був таким щільним, смачним, п’янким, що я відчувала його ротом і нутром. Запитала в подруги, чи всі немовлята так пахнуть? Вона сказала, що так, а я не повірила. Одразу впізнала свою дитину, хоча з її появою багато разів не впізнавала себе. Крізь втому та біль шва в перші дні постійно їй щось шепотіла, словами плела навколо неї тоненьку броню, обіймала заклинаннями.
Ми живемо в Києві.
Софія спить, я безсоромно пишу цей текст поруч, сидячи на краю ліжка. Ноут стоїть на байковому блакитному простиралі, мала лежить так, щоб їй не світило в обличчя з екрана, через вікно ледь-ледь шкрябає бліде сонце, як кицька, що хоче додому. Я накинула на себе халат, який зазвичай валяється на підлозі біля капців. У нас із донечкою спільний сон, і я не погоджуюся ні на що інше, бо так добре їй та мені. Не нормально, а добре. Долоні в неї розслаблені, у мене теж. Я наполегливо повертаю на неї ковдру, коли вона ногами скидає із себе все, ніби довіряє мені: «Ти, мамо, мене накриєш, знаю, це ми так з тобою разом, команда». Сьогодні годинник перевели на зимовий час.
Я пильную сон малечі чи то як Цербер, чи то як ангел-апостол, яка нікого не пускає. Хижо дослухаюся до різких звуків, що можуть завадити. Коли треба взяти її на руки хутко, роблю це плавно, вкладаю в цей рух усю себе. Друкую теж тихенько, піанісимо, хоча завжди вистукувала по клавішах гостро, з викликом дивилася прямісінько в очі тим, кому цей стукіт заважав. Стакато вдавалося мені краще, ніж легато. Хоча, ще живучи в гуртожитку студенткою двадцять років тому, сама не могла спати під чужий друк, бо чула не тільки стукіт клавіш, а й думку, яка то переривалася, то поверталася до оповіді в текст, листи й повідомлення. Тоді я купила свої перші беруші, тому що моя сусідка друкувала ночами. Дитині друк не заважає, вона продовжує спати. Цей ранок тихий для нас обох.
Моя подруга, яка живе в Литві після початку повномасштабного, купила на інтернет-аукціоні череп мертвої корови. Він інкрустований строкатою мозаїкою, яка де-не-де стирчить краями до верху. На ньому волошкові та білі стрази, ніби сапфіри й діаманти на стародавньому храмі. Вони вмонтовані навколо очей та рота – абсолютно чорних і пуcтих. Я вдивляюся в зображення, і ця темрява кісток хапає мене за горло. Питаю:
– Тобі не страшно буде на неї дивитися?
– Не думаю, ти ж знаєш, мене завжди цікавила темрява.
– Авжеж, більше, ніж мене… А зараз в мене немає вибору.
– Що ти маєш на увазі?
Я вдивляюся в рамку екрана, у рамку мозаїки навколо очей та рота корови. Кожна рамка, як гільйотина, забирає в мене то руку, то ногу, то голос. Поглинає тепло з тіла та серця. Я сама перетворююся на діру, з якої збігає життя. Відповідаю:
– Іноді мені здається, що все, що бачу перед собою – це ця темрява. На жаль, бо вона мені не личить. Ну кому може личити гіркий сум, втома, яку неможливо вилікувати? Яка спотворює найкрасивіші спогади заздрістю до минулого, яке не повернути? Я сама собі не подобаюся в такому стані. Але моєї волі бракує, щоби боротися.
Мене не вистачає.
Посеред ночі за вікном заскиглила сирена, у нічній тиші особливо гидко тривала та болюча. Я забрала руку від доньки. Намацала телефон десь поруч із ліжком. Третя ночі. Лізу в чати, бачу, що летять шахеди, зараз у передмісті.
– Ай, вони далеко, буду спати.
Авжеж…
Я солодко пригорнулася до Софії і ледь торкнулася животика, він рухався ритмічно й спокійно. Тілом розлилося блаженство – таке дороге мені життя пульсувало зовсім поруч. По зеленій стіні хиталася тінь від гілля в теплому світлі ліхтаря. Я з дитинства не люблю, коли в кімнаті вночі темно і зазвичай не закриваю штори. Вочевидь Софія також звикає до такої темноти.
За секунду (а може, швидше, бо я не встигла кліпнути) рожеве світло від ракети ППО освітило двір.
Вибух.
Десь зовсім близько. Спрацювали розтривожені сигналізації на машинах.
Ще вибух.
Я хапаю Софію і біжу в коридор, далі – у зовнішній коридор, бо в нашій квартирі немає двох стін. Як виявилося, можна одночасно схопити дитину швидко, але й не розбудити. Пригортаю до себе лагідно, але з наміром, як та, хто довго заколихувала, поки дитина нарешті заснула. В мене два обличчя: уся моя ніжність – їй, уся моя сила – щоб закрити малечу від небезпеки собою.
Що мені ще робити? Безпечне місце – не обов’язково безпечне в прямому сенсі цього слова? Де воно, це місце?
Оговталася. На ногах кросівки. На плечах – шалик поверх нічної сорочки: чоловік прикрив. Підлогою стелиться прохолода бабиного літа. Обшарпані стіни в коридорі салатового кольору, як у кабінеті біології. Бліде біле світло від енергозберігальної лампи: як же ж добре, що воно є, бо в темряві було б тихіше і вибухи були б голосніші. Старі ліфти, які вдень риплять іржею, мляво бігаючи дев’ятьма поверхами, зараз сплять. Ми на третьому. Ніхто, окрім нас, не виходить в коридор, хоча вікна дзижчать у всіх. Звикли до цієї нової нормальності? Прикриваю очі Софії пелюшкою з динозавриками.
Ще вибух.
Донечка спить, а я про всяк випадок тицяю їй в рота груди і співаю щось веселе та бадьоре про героїв, які забирають з неба зло.
Водночас моя свідомість завмирає: мертвий передній план, за яким кістлява паща, з якої вивалюється в цей світ КРИК. Тендітне мереживо тюлю торкається дерева підлоги в абсолютно безлюдній кімнаті. Смерть виривається з пильних закутків і перехоплює крик – до того, як він перетворюється на звук. Я в петлі цього моменту між смертю й криком, який не звучить.
На нашій із Софією мові рухаю губами, молюся. Я не вірю в б/Бога, але вірю в молитву? Знаю напевне лише, що не хочу, щоб страх потрапив до мого молока.
Софія міцно спить, а я міцно тримаюся за думку, що якщо на моєму обличчі не буде жаху, то вона не злякається. Роблю для цього все можливе. Минають хвилини, пів години, більше? Чоловік каже:
– Відбій.
Повертаємось у ліжко, донька продовжує спати. Я лежу поруч, але мене немає. Мене немає поруч з моєю донечкою.
В літературі такий стан присутності/відсутності називають тінню.
У вересні поруч з Києвом горіли торф’яники, тоді навколишні будівлі були засмоктані смогом в інший вимір. Ще в перший рік війни я б думала, що така низька видимість може завадити пусканню шахедів та ракет, але ні.
Дихати було важко та безглуздо, я завісила вдома вікна мокрими простирадлами, як мене вчила бабуся, що колись жила на Сахаліні біля вулканів, які подеколи вибухали. Сонце силувалося дістатися землі, але як воно не променіло, не випалювало собі шлях – вдавалося слабо. Тіні тоді були кволі, ледве торкалися асфальту й одразу пірнали в небуття. Після тієї ночі вибухів від мене залишилася така тінь. Я знаходила себе серед людей, натовпу, справ, але не відчувала в безпеці: я залишилася в петлі. Не допомагали навіть обійми, що б мали вивільнити благословенні гормони, бо це ж пам’ять з дитинства.
Тіло було безсилим, хоча й функціональним. Я – це як? Це тіло, в якому тече кров і лімфа, а потім завмирає суцільно потрісканою кригою напруги. У свідомості спостерігаю, та не можу розтлумачити цей процес, зрушити з місця цю льодяну товщу. Розтопити або хоча б розтрощити. Джерела, що зазвичай підживлюють надію з глибини, не дихають. Бодай бульбашку помітити під цією кригою…
Бодай вивільнити крик.
Тільки за п’ять днів та п’ять ночей я прокинулася годувати дитину й знову відчула, що в мене є тіло, і в мого тіла є я. То було справжнє щастя.
Я вдивляюся в дитинство й бачу моноліт миру. Мені пощастило і це справді так було, чи то була примара? Не хочу називати свої малі роки оббреханим епізодом в історії, то було тепло, у якому я зростала на окраїні Рівного. Серед панельних дев’ятиповерхівок була квартира, де у «великій кімнаті» був жовтий килим і телевізор. Разом з мамою ми танцювали під пісні з «Небесних ластівок», а дідусь із радістю дивився на нас та сміявся. Моя мама і зараз в Рівному. В нашій старій квартирі живуть інші люди, килима ми позбулися після довгої хвороби дідуся, телевізора не було в моєму житті з тих часів. Коли мама приїжджає в гості, мені й зараз мріється разом подивитися будь-який фільм з початку до кінця.
Бабуся і дідусь померли до війни, я цьому дуже рада.
На війні має бути віковий цензор: старим, хто пережив минулі війни, і дітям її показувати мало би бути заборонено, але вона просочується й руйнує, і це лякає мене найбільше. В мене було «до», де війна існувала в далекому минулому за Фукуямою, а в моєї доньки цього «до» не буде. Як це?
Розділити з кимось страх дуже складно, бо від нього втікають хутчіш, аніж від горя та втрати. У кожній розмові я приховую чорну пусту темряву рота, пащу мертвої корови, і за нею – малокровне румовище мого «до». Я за нього вже не тримаюся, але воно вештається поряд. Поверх нього, а колись і буквально, буде побудоване нове, як Троя, або ж це все мандала – коли домалюю, вона одразу буде знищена вітром, і треба відпустити.
В мене ніколи не було прагнення (мети, фокусу, цілі, мрії) стати матір’ю. Як можна хотіти такого невідомого й на все життя, якщо головне – свобода? Та ось, невідоме – частина мене.
Материнство мігрує моїм тілом, як плями на сонці. Я вже знаю, як притулити до себе малечу, щоб окситоцин почав підносити хвилею на хмаринку та блокувати шуми зовнішнього світу. Навіть війну, бо якщо є така любов, то страх відступає. Знаю, що таке відчувати себе втомленою і невиспаною вщент день за днем і не боротися з цим, а просто говорити менше. Енергія повернеться, треба просто щось з’їсти, краще тепле рідке – суп з гарбуза чи солодкий міцний чай з лимоном. Сказати собі: «Мамо, ти витримаєш. Програєш мільйон разів та витримаєш». Сказати малій: «Мама з тобою».
Посеред світів моєму разом з донькою танку знайдеться місце. Будемо рухатися вільно, амплітудно, із задоволенням. Грудям буде, де брати кисень, тілам буде відпочинок та сила, а нам – час, скільки забажаємо.
Хочу бути з нею так довго, як вийде. Слідкувати за поглядом, тицяти пальцем на красиве, бути живою. Сльозами, як тропічною зливою, змивати гірке й несмачне.
А дещо забути, або пам’ятати так, щоб не труїло.
2022.
2023.
2024.
..?
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.