Як виглядає адвокація українських феміністок в умовах повномасштабного вторгнення? Які фокуси та стратегії для себе обирають наші колеги на міжнародних заходах? Чи може бути адвокація ефективною? Про це ми поговорили на закритій дискусії від «Української Феміністичної Мережі за Свободу і Демократію» (ФемМережа), яка відбулась 29 вересня 2023 року. Розбиралися, чому в Латинській Америці романтизують Радянський Союз, що таке Feminist Standpoint Theory, як у Руанді пройшла цьогорічна Women Deliver Conference.
Ганна Манойленко
Співзасновниця «Української Феміністичної Мережі».
Починала активістську діяльність з FemSolution.
Зараз навчається в аспірантурі Університету Мельбурна, Австралія, у Школі Соціальних та Політичних наук.
«Коли я почала займатись адвокацією, я різко відчула себе дискомфортною»
Відразу після повномасштабного вторгнення мені почали писати знайомі феміністки з-за кордону. Вони питали, як допомогти. І в перший день я їм давала контакти та реквізити гуманітарних організацій та місцевих ініціатив з самодопомоги.
Я пережила першу ніч – і на подальші питання я відповідала: «Ось є фонд „Повернись живим“, ось – інші фонди, які допомагають військовим. Донатьте на армію, завдяки їй я досі жива». Для контексту, до мене звертались у тому числі люди з антимілітаристичними поглядами.
Мені самій досі близька така перспектива: я не хочу війни. Просто є різниця в тому, яка це війна. Доводилось дуже багато пояснювати людям, які дистанційовані від мого контексту, які перебували в безпеці весь час, цю різницю.
Я спілкувалась із пацифіст_ками, які досі не переконані в тому, що потрібно підтримувати право України на самооборону. Я почала цікавитись, і зрозуміла, що і під час Другої світової війни були люди, які закликали всіх складати зброю, казали: «Гітлера ми не переможемо, давайте не будемо розпалювати війну». Відповідно, такі люди були, і вони будуть. Однак я також зустріла людей, які дослухалися до мене, і цю складну роботу з солідарності проробили успішно. Серед них, зокрема, були мої знайомі феміністки. І завдяки цьому, я зрозуміла, що адвокація може мати ефект, що просто потрібно робити своє.
Коли я почала займатись адвокацією, я різко відчула себе дискомфортною. Те, що я говорила, було незручним. У феміністичній теорії є такий підхід, як Feminist Standpoint Theory. Це феміністична позиційність, яка говорить, що ті, хто перебувають у невигідній позиції у владній системі, для кого ці владні відносини працюють проти них, ті мають більше потенціалу, щоби побачити, що з цією системою щось не так.
Система, яка існує достатньо тривалий період часу, вочевидь, працює на благо, але на чиє благо? Явно не на благо тих, хто живе на її периферії. Власне, я свідома, що я і ми, українські активіст_ки, перебуваємо в цій критичній позиції, коли ми можемо побачити, що щось не так, зокрема, тому що це зачіпає нас особисто. Відповідно, маємо щось із цим робити. І цей дискомфорт, який привносить моя перспектива з периферії, він постійно зі мною. Він нагадує мені, що те, що я роблю має сенс.
Про важливість знань і обрану стратегію
Чому я підкреслюю важливість продукування знань? Тому що знання створюють та легітимізують ті, у кого є влада. Історію розказують ті, хто виграють у війнах, це ті, кого слухають.
У нас є шанс зараз цей дисбаланс змінити, і говорити про себе самим. Власне, тому для мене є важливими адвокація та написання текстів.
Утім, для ефективної адвокації мало мати гарно написаний текст. Важливо вміти його донести. Відразу зроблю дисклеймер, що як феміністка я вважаю, що ми маємо право на злість, маємо право на емоції, цілковите право. Коли ми живемо в несправедливій системі, у насиллі, як тут бути спокійною? Утім, ми зараз не перебуваємо в позиції влади, але говоримо часто до тих, у кого вона є. Я пробую на це зважати, і думати про те, що я говорю не просто з якоюсь абстрактною сутністю, яка мусить до мене дослухатись, а говорю з конкретною людиною. І у цієї людини є конкретна психіка і набір реакцій на зовнішні подразники, у тому числі на такі потенційно дискомфортні, як те, що я маю сказати. Багато залежить від контексту, але, зазвичай, я стараюсь доносити свої меседжі, так би мовити, акуратно. Тут накладається те, що я просто сама по собі досить м’яка в спілкуванні. Це не означає, що так має бути, і всі так мають робити, однак маю цікаву історію, щоби пояснити, як це може працювати на користь адвокації.
Після одного з моїх виступів перед великою аудиторією стейкхолдерів, до мене підійшов високопоставлений чоловік. Він дав мені свою візитівку, і похвалив: «Така хороша промова, а найголовніше, мені сподобалось, що Ваша промова була така витончена (subtle), дуже відмінна від тих, де прямо вимагають зброю. Вас було приємно слухати». А я теж адвокатувала за зброю, просто, виходить, що м’яко.
Водночас я вважаю, що обслуговування емоційного комфорту людей, у яких є влада, не має бути нашою функцією. Але, якщо говорити про стратегію, то важливо розуміти, що може вплинути на конкретну людину або на групу людей, а що може призвести до того, що вас не будуть слухати. У допомозі можуть стати історії, які стосуються спільного досвіду, відкриті питання, на кшталт: «Скажіть мені, що допоможе, якщо не це?», навіть жарти. Структурні зміни починаються з індивідуального рівня: з нашого з вами досвіду проживання війни та спроб підтримати одн_а одн_у, з адвокаційних виступів тут і там, із зустрічей із конкретними людьми, які можуть ці меседжі донести далі, змусити їх лунати гучніше.
Анастасія Чеботарьова
Феміністка, активістка, співзасновниця «Української феміністичної мережі». 17-20 липня 2023 відвідала міжнародну подію Women Deliver Conference, яка цього року пройшла в Кігалі, Руанда.
Про Women Deliver Conference
Це була конференція на 6 тисяч людей з усього світу з фокусом на контекст та потреби Глобального Півдня. Виступи спікерів з країн Глобального Півдня сильно перегукувались з нашим контекстом, а саме щодо тем деколонізації та кризи міжнародної гуманітарної системи. Попри всі відмінності, в України наразі дуже багато точок дотику з країнами Глобального Півдня. Утім наша країна на цьому заході не була представлена, і я як українка відчувала себе там як екзотична пташка, яка залетіла в вишиванці. З кількох тисяч осіб на заході було всього 4 жінки з України. Місцеві житель_ки просили зробити зі мною фото, бо для деяких з них я була першою людиною з України, яку вони побачили
У мене були певні тривоги перед поїздкою, бо я свідома щодо геополітичних контекстів, через які побудови стосунків з Глобальним Півднем виглядають не так прямолінійно для україн_ок. Країни Глобального Півдня, які потерпали від західного імперіалізму, бачили у його ворогах своїх союзників і тому стають на бік росії. Також росія у минулому сторіччі підтримувала деколоніальні рухи, які відбувалися на Африканському континенті, бо це були колонії західних країн, проти яких росія намагалася виступати.
Водночас російський імперіалізм ще не пройшов етап занепаду та ревізії, як західні імперії. Навіть історичні відмінності російської імперії, яка була не заморською, а колонізувала сусідні країни на континенті, допомагають сучасній російській федерації приховувати свій імперіалізм від тих, хто від нього географічно далеко.
Ці історичні та геополітичні реалії ускладнюють адвокаційну роботу. Тому контекст адвокації на майданчиках для Глобального Півдня не є простим, і є потреба у пошуку спільностей та розвінчуванні міфів щодо українсько-російських відносин. Я сподіваюся, що майданчиків для діалогу між Україною та Глобальним Півднем ставатиме більше.
Про розподіл матеріальних ресурсів
Більша частина грошей у світі перебуває на Глобальній Півночі. Це стало можливим завдяки системі колоніалізму, експлуатації та пригноблення, від яких сторіччями потерпав Глобальний Південь і Україна зокрема. Міжнародна гуманітарна система покликана підтримати поколонізовані країни на їхньому шляху до незалежності, добробуту та сталості. Утім, працюючи в гуманітарному секторі більш як півтора року, я роблю висновок, що він є таким же продовженням колоніальних політик та діє за тими ж принципами, в основі яких лежить стримування відтоку капіталу з Глобальної Півночі та Південь. Загалом, система міжнародних відносин заточена на самовідтворення задля добробуту “сильних” або ж “золотого мільярду”, а ніяк не всього людства.
Саме тому і реагування на кризу в Україні відбувається повільно, бюрократично та неефективно. Так само як і в інших воєнних та гуманітарних контекстах у світі.
Більшість фінансування отримують західні міжнародні організації чи структури, які досить сильно вже вписані у західні бюрократичні системи. Кошти місцевим організаціям надаються під вимоги, які іноді створюють штучні бар’єри для тих, хто хоче надавати допомогу на місцях. Це система “згори – донизу”, коли більшістю ресурсів на кризове реагування розпоряджаються міжнародні організації, які не мають доступу до вразливих груп людей і часто не розуміють їх потреби.
Ми як феміністки, критикуємо такі нечутливі та малопродуктивні підходи та адвокатуємо за справедливіший перерозподіл ресурсів. Якщо міжнародна спільнота хоче підтримати жінок та дівчат під час війни, ми закликаємо їх надавати кошти місцевим феміністичним чи жіночим організаціям. Окрім цього, рівень вимог до організаційної спроможності має бути реалістичним. Важко подавати щомісячні звіти в період блекаутів.
Я вважаю, що ми як феміністичні активістки та волонтерки маємо чітко казати про наші потреби донорським структурам. Чим більше голосів знизу буде долітати до донорів і тих, хто на вершечку цих ієрархічних стосунків, тим важче буде нас ігнорувати.
Оксана Потапова
Дослідниця, правозахисниця, активістка з прав жінок, співзасновниця “Української феміністичної мережі”. Консультує міжнародні організації щодо феміністичних підходів у підтримці України та процесах повоєнної відбудови.
Про «історії» на противагу «експертизі» в адвокації
Для мене можливість поєднувати дослідження та адвокацію — це про те, щоб говорити аргументовано. Раніше я багато спиралась на особисті історії, на досвід, і це дійсно є ефективним інструментом. Але до політиків, міжнародників це не завжди долітає. Тому мені хочеться показувати їм, що ми можемо оперувати даними та концепціями, а не лише історіями. Щоби після наших виступів вони подумали: «Вау, я навіть не знаю, що цей термін значить, але вона вміє цим поняттям оперувати. Нам би треба почитати». Тобто, моя стратегія в тому, щоби outsmart цих людей, бути розумнішими, ніж вони, і вони тоді будуть нас чути.
Коли я в перший тиждень повномасштабної війни виїхала до Європи, якийсь французький канал отримав мої контакти, і вони почали мені писати, що хочуть мене запросити на ефір, або на чергову дискусію з якимось європейським політиком про стан справ в Україні, або про українських біженок в ЄС. Я погоджувалася, бо мені це здавалося важливим, і вони мене питали, як мене титрувати. Я їм писала всі свої регалії через кому: Оксана Потапова, дослідниця, правозахисниця, активістка з прав жінок з України. І ось вони мене представляють у прямому ефірі, називають всі мої регалії, а потім кажуть: “Але найголовніше, що Оксана зараз біженка з України в Європі. І я тоді думаю: «Для кого це найголовніше?». Так, це був один момент, але я знаю постколоніальну теорію, яка допомогла мені зрозуміти, що це не припиниться – в нас будуть хотіти бачити в першу чергу біженок, а не експерток чи людей з комплексними ідентичностями. Тоді я почала свідомо та активно транслювати іншу історію про себе та про жінок, які є переміщеними в Україні або виїжджають з України – історію про агентність та суб’єктність, яка не суперечить, але поєднується із нашої вразливістю в умовах війни.
«Макроекономічні питання з феміністичної перспективи»
Питання державного устрою, економіки в цілому, і того, звідки в державі є гроші, як вони взагалі надходять в державу, як вони розподіляються — це питання надзвичайно феміністичні, але про них дуже мало йдеться в більшості феміністичних просторів, які я відвідую в Україні. Коли говорять про економічну спроможність жінок, не постають питання про соціальні послуги або трудові права жінок, чи про домашнє насилля. Максимум, ця розмова зводиться до наративів про малий бізнес, як джерело прибутку: «Давайте жінок навчимо в’язати, шити, що завгодно, хай вони відкриють свою кав’ярню, будуть підприємцями».Прекрасно, якщо в когось це виходить. Але це подається як єдиний підхід, втім не кожна жінка хоче і може бути підприємицею.
Власне, під час підготовки до London Recovery Conference ми з експертками та експертами в межах проєкту PeaceRep в LSE перейшли до дискусії про феміністичну політекономію як оптику, яка дозволяє дивитися на макроекономічні питання з феміністичної перспективи, і говорити про те, що є різні моделі устрою економіки, які можна розглядати.
В діалозі з нами про свій досвід відбудови боснійські колеги згадали цікаве: що повоєнний розвиток держави й водночас реформи, ринкові та демократичні реформи, які були неоліберальними (тобто це зменшення ролі держави, збільшення ролі бізнесу, це дуже багато фінансових позик міжнародних фінансових корпорацій, які надавалися під відсоток, на жорстких умовах, призводили до зменшення фінансування державного сектору і так далі) подавалися суспільству як єдиний можливий варіант. Це той випадок, коли весь світ і всі теоретики тобі говорять: розвивати державу після війни потрібно ось так, немає іншого способу. Не подобається, не пощастило. Ми намагаємось ставити це під сумнів.
В Україні зараз усі плани відбудови подаються через призму “ефективності”. Держава має бути ефективною, бізнес має бути ефективним. Для цього нам треба повертати людський капітал, будувати дороги, інфраструктуру. Тобто, це така дуже бізнес-орієнтована логіка, в не найкращому сенсі бізнес-орієнтована, де людини не видно взагалі. Немає людини, а є гроші, є бізнес, і всім ніби ясно, що будуть гроші, буде бізнес, а все решта якось саме станеться. Але воно не станеться. Натомість феміністична оптика пропонує людиноцентричність, а це означає – більш цілісно сприймати процеси відновлення суспільства: розуміти важливість освіти, медицини, соціальних послуг та доступу до ресурсів задля соціальної згуртованості. Феміністична оптика нагадує також про важливість для суспільства не оплачуваної праці, яку переважно виконують жінки. Вона пропонує інші політичні та економічні орієнтири для відбудови суспільства.
Про солідаризацію з іншими феміністками
Я виступаю іноді з тезами про те, що від слова «мир» і «безпека» ми, як українські феміністки, не відмовляємося. І, зокрема, це важливо у феміністичних колах, тому що, власне, феміністична теорія і феміністичний активізм, дуже спрямовані на зменшення насилля. Ми з вами це розуміємо. Насилля гендерованого, насилля структурного, патріархального, економічного, будь-якого.
Важко сперечатися з тезою, що проживання в умовах збройної агресії, в умовах війни, суспільства, яке орієнтоване на мілітарний спосіб життя, створює додаткові причини для нерівності, для потенційного структурного або фізичного насилля. Тому з феміністками важливо говорити, солідаризуючись в цій боротьбі проти всіх видів насилля.
Деколоніальна та інтерсекційна теорії допомогли мені зрозуміти, що дуже важливо, як саме ми визначаємо ці поняття. Що входить, наприклад, в те саме поняття миру, і як його досягати. Є багато прикладів в історії, коли поколонізовані народи, які є пригнобленими, використовували насилля або агресію як стратегію спротиву для того, щоби переозначити стосунки влади.
І для мене одним з важливих аргументів залишається те, що ми прагнемо миру так само і в Україні, і в регіоні, і у світі. Втім, ситуація України й наш феміністичний аналіз показують, що досягнути миру неможливо в ситуації, коли дисбаланс влади залишається настільки сильним. Умовно кажучи, коли агресор залишається непокараним і відчуває повну свободу, коли у нього розв’язані руки, ризики відтворення цього насилля або повторення цих збройних конфліктів в інших частинах світу залишаються.
І про це вже також почали теоретизувати феміністки та дослідниці миру безпеки в нашому регіоні. Про це я говорю з тими, хто є або може бути нашими союзницями.
Я починаю все більше бачити адвокацію як процес діалогу та можливості чути про досвіди інших та розповідати про свій. Є люди, групи, спільноти, які мали можливість проаналізувати певні досвіди в різних країнах. І хоча ми тут говоримо багато про хибність універсалізації, але так чи інакше, певні патерни можна відстежувати, адже ми живемо у глобалізованому світі, де все взаємопов’язане. Тому для мене є важливим і надалі говорити про мир і безпеку, про спротив насиллю, повертати собі ці терміни на своїх умовах, аби разом створювати нове бачення цих понять у нових світових реаліях.
Дискусію модерувала Леся Березецька — соціологиня, громадська діячка та членкиня «Української феміністичної мережі за свободу і демократію». Текст на основі онлайн-дискусії підготувала журналістка, співзасновниця ініціативи WOMEN UA та авторка блогу «Смілива» Міла Мороз.