Технології мали дати нам свободу – допомогти спілкуватися без меж, творити, будувати спільноти. Але те, що колись обіцяло безпечний простір для самовираження, часом стає інструментом контролю й насильства.
“Його телефон знав про неї все, навіть коли вона мовчала” – таких історій стає дедалі більше, і всі вони про одне: технології є не лише способом комунікації, а й знаряддям насильства. Це явище вже навіть має усталену назву: гендерно зумовлене насильство, пов’язане з використанням технологій (technology-facilitated gender-based violence, TFGBV). Тобто це насильство, у якому цифрові інструменти використовують для контролю, приниження або залякування людини. І насправді воно ближче, ніж здається.
Що таке TFGBV і чому це не лише “кібербулінг”?
TFGBV – це будь-яка форма насильства, у якій технології стають інструментом тиску або шкоди. Це може бути злом акаунтів, поширення особистих фото без згоди, кіберпереслідування, доксинг чи навіть встановлення шпигунських програм на телефон.
Важливо розуміти: TFGBV – це не лише про інтернет чи токсичну поведінку в онлайні. Це продовження старих форм насильства, які мігрували у цифровий простір. Якщо раніше кривдник контролював постраждалу вдома, сьогодні він робить це через екран, отримуючи доступ до листувань, місцезнаходження чи контактів. Насильство просто змінило інструменти, але не суть.
Такі дії часто мають ту саму мету, що й офлайн-насильство – змусити людину мовчати, відчути провину чи страх, позбавити автономії. І хоч здається, що “це просто інтернет”, наслідки реальні: емоційне виснаження, ізоляція, втрати роботи, руйнування репутації.
Найчастіше з цифровим насильством стикаються жінки і дівчата, зокрема, представниці ЛГБТІК+ спільноти, журналістки, правозахисниці, активістки. Тобто ті, хто мають голос у публічному просторі або прагнуть самостійності, – стають мішенню, бо їхня видимість кидає виклик усталеним уявленням про “місце жінки”.
Підлітки – окрема вразлива група. Для них інтернет – головна платформа спілкування, але саме там вони найчастіше зазнають кіберпереслідувань, “зливів” фото чи принижень у чатах. Цифрове насильство формує у молоді хибне уявлення, що межа приватності – умовна, а приниження – це “жарт”.
І хоча TFGBV, зокрема, відбувається в онлайні, його не можна зводити до питання “кібербезпеки”. Це не просто про паролі чи налаштування приватності. Йдеться про порушення прав людини – права на гідність, безпеку, приватність і свободу вираження.
Такі прояви насильства часто залишаються невидимими або недооціненими. Поліція може порадити заявниці видалити профіль та не звертати уваги на те, що відбувається в онлайні, але для постраждалої людини це означає втрату власного голосу. TFGBV вимагає не мовчання, а системного реагування – і на рівні суспільства, і держави.
Від актів помсти до дипфейків
У руках кривдника смартфон, месенджер чи камера перетворюються на засіб контролю, приниження й покарання. Форми такого насильства різні – від переслідувань у соцмережах і зламу акаунтів до публікації інтимних фото, шпигунських додатків чи розкриття особистих даних. Усі ці дії мають спільну мету: позбавити людину почуття безпеки та змусити мовчати навіть у цифровому просторі, який мав би бути вільним та спокійним.
Кіберсталкінг – це систематичне переслідування людини в онлайн-просторі. Це не просто навʼязливі повідомлення чи лайки під старими фото. Це контроль, який триває цілодобово: коли кривдник створює фейкові акаунти, відстежує активність у соцмережах, надсилає повідомлення через різні канали, іноді навіть стежить за місцезнаходженням.
Кіберпереслідування часто підриває відчуття контролю над власним життям. Людина перестає довіряти оточенню, обмежує спілкування, уникає публічності. Постраждалі часто відчувають тривогу, безсоння, самозвинувачення: “Може, я сама винна, що він не відпускає?”, “Може, я подавала йому якісь натяки?”. Але переслідування – це не прояв турботи, а форма влади.
Ще одна з найпоширеніших форм TFGBV – це злам акаунтів і цифровий контроль. Кривдники часто отримують доступ до електронної пошти, соцмереж, банківських додатків чи навіть камер спостереження. Вони можуть стежити за листуванням, видаляти повідомлення, надсилати образи від імені постраждалої або просто демонструвати: “Я все бачу”.
У токсичних стосунках контроль над технологіями – це також спосіб домінування. Партнер вимагає пароль “заради довіри”, встановлює програму “щоб знати, що ти в безпеці”, але фактично позбавляє людину приватності. І навіть після розриву цей контроль продовжується – через спільні акаунти, “розумні” пристрої вдома чи хмарні сервіси.
Приватність перетворюється на поле бою, а особисті межі – на щось, що треба відвойовувати. Це не технічна проблема, а психологічне насильство, у якому “злам” стає символом тотального вторгнення в життя.
Іншою болючою формою TFGBV є поширення інтимних фото або відео без згоди. Часто це роблять колишні партнери “із помсти” або для шантажу: “якщо не повернешся – усі побачать”. І навіть якщо фото не потрапляють у публічний доступ, сама загроза “зливу” усе ж стає інструментом контролю.
Новий вимір цього явища – створення дипфейків, коли обличчя людини накладають на чужі тіла у порнографічному контенті. Такі фальшиві відео поширюються в соцмережах, чатах, телеграм-каналах і здатні знищити репутацію людини за лічені години.
У більшості випадків постраждалих не захищають належним чином, а суспільство часто звинувачує у таких ситуаціях саме їх – “навіщо знімала”, “сама винна”. Ця риторика лише поглиблює травму. Насправді ж відповідальність завжди лежить на тому, хто порушив довіру та знищив приватність.
“Stalkerware” – це шпигунські програми, які дозволяють кривднику непомітно стежити за телефоном постраждалої. Такі додатки маскуються під “дитячий контроль”, “захист смартфона” або “сімейний локатор”. Насправді ж вони відкривають доступ до всього: дзвінків, повідомлень, фотографій, GPS.
Ці застосунки стають дедалі популярнішими, бо для встановлення не потрібні особливі навички. І хоча існують програми для виявлення шпигунських застосунків, більшість людей навіть не здогадуються, що за ними стежать. У таких випадках допомога фахівців критично важлива, адже самостійна спроба “видалити” програму може спровокувати кривдника.
Доксинг – це цілеспрямоване оприлюднення особистих даних людини без її згоди: адреси, номера телефону, паспортних даних, фото близьких, місця роботи. Для журналісток, правозахисниць, активісток це один із найнебезпечніших видів TFGBV. Їхні особисті дані можуть зʼявитися в телеграм-каналах, на форумах, навіть у чатах “анонімних викривачів”. Після цього починаються погрози, дзвінки і переслідування.
Український контекст: як це відбувається “тут і зараз”
TFGBV найчастіше приховане у повсякденних цифрових практиках, але його наслідки відчутні не менше, ніж офлайн. Про типові випадки й прогалини в українському законодавстві розповіла головна юристка громадської організації Центр “Жіночі перспективи” Галина Федькович.
За її словами, організація працює переважно з випадками домашнього насильства, і дедалі частіше воно відбувається через інформаційно-комунікаційні технології. Іноді це виглядає як нескінченні повідомлення в месенджерах – по сто або навіть п’ятсот на день. Частина з них може бути нейтральною, частина – з образами чи погрозами, але сама кількість часто вибиває з рівноваги. У таких ситуаціях, як зазначає експертка, кривдники часто стверджують, що не роблять нічого образливого, ігноруючи те, що контроль і навʼязлива присутність теж є формою психологічного насильства.
Одним з прикладів є випадки, коли партнери отримують доступ до листування жінок у режимі реального часу. Інша часта ситуація – стеження через технічні пристрої. Юристка пригадує випадки, коли клієнтки знаходили приховані камери вдома, зокрема замасковані в дитячих іграшках. Іноді жінки сумнівалися у власній адекватності, бо кривдник коментував їхні приватні розмови або поведінку так, ніби був присутній поруч. У реальності ж він отримував інформацію з камер чи трекерів руху. “GPS-маячки”, маленькі трекери, або програми-клони, що дають повний доступ до телефона, – усе це, за словами Федькович, використовується доволі часто.
Такі технології дозволяють контролювати навіть пересування. Федькович згадує ситуацію, коли її клієнтка виїхала з дітьми на відпочинок, а колишній чоловік, який раніше працював поліцейським, з’явився біля неї на пляжі буквально через кілька хвилин після прибуття – він відстежив локацію через телефон. Після того, як жінка скинула пристрій до заводських налаштувань і створила новий обліковий запис, кривдник втратив контроль, почав нав’язливо дзвонити й писати, вимагаючи пояснити, де вона й діти.
Юристка також розповіла про більш агресивні форми цифрового насильства: погрози у месенджерах, переслідування, масові надсилання зображень сексуального характеру, публічні приниження в соцмережах. Один із випадків – коли чоловік виклав фото колишньої дружини в купальнику з підписом “Надаю сексуальні послуги за 50 гривень”. Інший – коли клієнтці надсилали відео й повідомлення сексуального характеру, що формально підпадають під статтю про сексуальні домагання, але покарання за це залишається символічним.
Окремо Федькович наголосила на появі діпфейків і можливості створення штучних інтимних зображень за кілька секунд. За її словами, технології розвиваються швидше, ніж реагування держави, а українське законодавство не покриває значну частину цих випадків.
“Зараз це виглядає так: шукаймо якусь норму, під яку можна це підв’язати. Але в кримінальному праві така логіка не працює, бо багато нових форм насильства просто не мають визначення”, – пояснила юристка.
Вона підкреслила, що європейська директива вимагає від держави забезпечувати швидке видалення незаконного контенту – протягом 24 годин – і створювати зрозумілі механізми онлайн-звернень. Натомість в Україні такі рішення поки що відсутні, і питання “що з цим робити?” лишається відкритим.
Як попередити та зупинити?
TFGBV не залишає синців, але глибоко ранить. Та навіть у цифровому просторі можна захистити себе і підтримати інших.
Перший крок – базова цифрова гігієна. Варто регулярно оновлювати паролі, користуватися двофакторною автентифікацією, обережно ділитися особистими фото й даними, перевіряти дозволи додатків. У стосунках не слід передавати свої паролі чи доступ до камер і геолокації – довіра не означає контроль.
Другий крок – не залишатися з проблемою наодинці. В Україні діють організації, які допомагають пережити насильство, у тому числі вчинене за допомогою технологій. Це, зокрема, Ла Страда-Україна (гаряча лінія 116 123) та Асоціація жінок-юристок “ЮрФем”, а також центри правової допомоги. Фахівці допомагають із цифровою безпекою, документуванням доказів і психологічною підтримкою.
Важливо пам’ятати: відповідальність завжди лежить на кривднику, а не на людині, чию приватність порушили. Поради “треба було не надсилати” лише підсилюють стигму й мовчання.
І найголовніше – безпека починається з культури солідарності. Коли друзі не пересилають “злиті” фото, журналісти не перетворюють трагедії на сенсації, а користувачі соцмереж не виправдовують переслідувачів – цифровий простір стає трішки безпечнішим для всіх. Технології самі по собі не є злом чи добром – усе залежить від того, хто й навіщо їх використовує.
Авторка: Яна Радченко