З ким Україна має будувати альянси та у який спосіб? Головна редакторка експертного ресурсу «Гендер у деталях», кандидатка філософських наук Тамара Злобіна розмірковує про деколоніальну солідарність як роботу та абстрактний пацифізм, який заважає людям із-за кордону розуміти україн_ок.
Текст написаний на основі онлайн-дискусії «У пошуках альянсу: солідарність та співпраця в час війни», яку в жовтні 2022 року модерувала письменниця та перекладачка Вікторія Наріжна для Центру сучасної культури в Дніпрі.
Разом з аудиторією, яка ставила запитання, учасниці дискусії розбираються, що не так зі сприйняттям українського досвіду на Заході, чому західноцентричний світ не дозволяє деколоніальним дослідницям критикувати Росію, що зробила команда Зеленського для того, аби Україну почули, а також із ким україн_ки мають солідаризуватися на майбутнє.
«Маємо будувати міжнародні структури, які відповідатимуть XXI ст»
Поки триває війна, ми не повинні ставити своє життя на паузу. Навпаки — ми маємо ще активніше жити, проживати ці складні, важкі, травматичні події, які змінюють усе, й осмислювати їх у доволі швидкому режимі, рефлексувати, реагувати. Тому що ми як люди, які мають ось цей межовий досвід, можемо винайти якісь нові підходи, якими, я сподіваюсь, буде користуватися людство. Для того, щоби не допускати подібних війн і трагедій у майбутньому.
Розпочинаючи цю дискусію про солідарність, я міркую на прикладі тієї різниці, яка є зараз між нами: представниками та представницями країни, на яку напали, і мирних безнапасних країн Західної Європи, на які вже дуже давно ніхто не нападав; які давно не мали воєн на своїй території, і які також були колонізаторами, тобто колонізували інших. Це створює різний соціальний контекст, різний досвід, який є в нас і в них.
Війна проявила, наскільки цей досвід глибинно відрізняється, і як складно шукати точки дотику. Складно саме внаслідок того, що позиція і солідарність вимагають зусиль — потрібно вийти за межі звичного й пізнати іншого. І люди, які живуть у мирних і безнапасних країнах, у яких усе гаразд, не хочуть просто так ці зусилля докладати. Їх потрібно певним чином мотивувати.
І тут справа не лише в європейцях — усі люди так роблять, і ми, зокрема, робимо так: економимо свої зусилля, не хочемо витрачати свої ресурси без спонукання до цього. Хіба ми самі добре розбираємося у війнах інших країн?
І це вже зараз стає проблемою, бо ми живемо на планеті, яка стала дуже-дуже тісною. Ми вже настільки тісно поєднані економікою, політикою, технологіями, що життя у своєму власному хуторі, на острівці — неможливе. Ми можемо не цікавитися тим, що начебто «далеко» й «нас не стосується», але глобальне потепління добереться до будь-якого острівця, ядерна війна добереться до найглибшого закапелка, як і продовольчі, міграційні, технологічні, ресурсні кризи тощо. Тому ми всі на цій планеті Земля маємо разом будувати нове суспільство, будувати нові міжнародні структури, які відповідатимуть XXI століттю. Ті міжнародні структури, які є зараз — відповідають XX століттю.
Чому наратив «головне — щоби війна закінчилася» нерелевантний
На прикладі з Україною добре видно, як складно людям, які живуть в іншому контексті, робити цю роботу солідарності. Згадаймо, що було на початку березня 2022, коли почався цей страшний етап війни — повномасштабна російська агресія.
Ми побачили, що абсолютна більшість мешканців і мешканок західних країн висловлювалися проти війни, але у форматі абстрактного пацифізму: «ні війні», «війна — це погано». Це було дуже просто, це не вимагало додаткових зусиль, усі розуміли, що війна — це погано, а сказати «ні війні» — це добре. Однак ми дуже швидко побачили, що це «ні війні» є якимось аморфним. З цього «ні війни» виникає такий абстрактний пацифізм типу: «А чому вони не можуть просто сісти за стіл переговорів і домовитися?», «А чому Україна не виконає умови Росії? Україна хоче, щоб на неї нападали?». Чи «Ну, Україна однаково не виграє цю війну, вона слабша, ніж Росія, тому нехай Україна здасться. А чому ви не хочете здатися, ви що хочете, щоби вас бомбили? Головне — це зберегти життя. Головне, щоби не було війни».
Тобто це така перша проблема, яка виникла і яка була помітна в цьому абстрактному пацифізмі: що людям із безнапасних країн, які мають привілеї не мати воєн на своїх територіях, було дуже легко сказати, що «немає значення, як закінчиться війна, головне — щоби вона закінчилась».
А ми розуміли, що якщо війна закінчиться в той час, як наші території окуповані, це означає, що на наших територіях буде терор. І що через якийсь етап війна почнеться знову, коли противник накопичить сили.
Ми всі як активісти та активістки, просто звичайні люди, почали говорити про те, що не можна казати тезу, що «головне — щоби війна закінчилася». Головне: щоб Україна перемогла, а агресора було покарано. Тому що дуже залежить від того, у якій конфігурації й чиєю перемогою закінчується війна.
Мир не наступає після війни. Мир наступає після перемоги однієї зі сторін. І навіть, якщо відбувається певний компроміс, цей компроміс також базується на тому, яка сторона перемогла, яка сторона була сильнішою на момент закінчення війни.
Складність сприйняття українських тез на Заході
Тези, які нам здавалися абсолютно природними, абсолютно логічними, було складніше прийняти нашим колегам у Західній Європі. Навіть тим, які абсолютно доброзичливо ставилися до України, тому що тут уже починається робота солідарності. Якщо сказати, що «Росія — це агресор, вона має бути зупинена» — це певна позиція, яка передбачає відповідальність і зусилля її відстоювати, і навіть втрати — насамперед, втрати особистих ресурсів.
Зусилля № 1 — це банально дізнатися більше про конфлікт
Дізнатися, що таке Україна, де раптом взялася ця найбільша країна Європи, про яку ніхто нічого не знає, бо вона весь час була в тіні Росії. Зрозуміти, що Росія — це імперія, а Україна була колонізована. І що це не дві братські країни, які зазвичай обнімаються і цілуються, як дуже любили й досі люблять зображати різні отакі абстрактні пацифісти.
Це вже робити було ліньки. І люди почали чіплятися за російську пропаганду, яка пропонувала прості та зручні відповіді, що «не так усе однозначно», а ось там «бомбили Донбас», а в Україні «всі говорять російською мовою», «а от дивіться, “Азов” — нацисти». І вже навіть аналітики медіа казали, що тема про нацистів в «Азові» — це просто якийсь мем, який самовідтворюється, тому що цих «нацистів в «Азові» постійно ялозять західні медіа.
Зусилля № 2 — це необхідність поставити під сумнів власні звичні уявлення
І зрозуміти, що в чомусь раніше помилялися. Західні європейці дуже любили «величну російську культуру» (наприклад, слова Папи Римського наприкінці серпня 2023 — прим. ред.) і не розуміли, що це ширма, яка прикриває цього корумпованого, тиранічного, імперського, людожерського монстра й людожерську історію тривалістю в кілька століть.
Це зусилля — сказати: «Ну окей, я завжди любив Чайковського, а про геноцид корінних народів Сибіру нічого не знав, і, можливо, мене трішки дурили цим Чайковським, давали його мені, як дитині цукерочку, щоби відвернути увагу від цих страшних речей».
Але це складно — відмовитися від чогось свого. А ще складніше — це визнати, що ті речі у твоїй власній реальності, на які ти звик покладатися, не такі міцні та надійні.
Як, наприклад, ми побачили в Німеччині, де економічні й політичні еліти зробили шалені помилки. Тобто Німеччина, яка стає залежною від російського газу після 2014 року — це божевілля. Але в цьому божевіллі брали участь усі: брали участь економічні еліти, які хотіли дешевий газ, і політичні еліти.
Зараз у німецьких елітах — шалена криза, тому що їм потрібно визнати, що вони помилялись. А заразом і їхнім громадянам треба визнати, що вони думали, що їхні урядовці й еліти розумні. Що вони приймають раціональні рішення, дають безпеку країні. А насправді це все виявилося хибним.
Зусилля № 3 — прийняти травматичну правду, що світ непередбачуваний
Напевно, це найскладніше, найбільш базове зусилля, яке заторкує страх смерті людини. Щоби проявляти солідарність, приймати позицію щодо таких травматичних подій, як війна в Україні, потрібно насамперед прийняти травматичну правду, що правильної поведінки, яка на 100% застрахує тебе від лиха, просто немає. Ти можеш бути праведником чи праведницею, але з тобою однаково може статися щось погане.
Звинувачення жертви через небажання приймати цю травматичну правду було дуже гарно помітно з Україною в цих усіх тезах: «А що Україна зробила, що Росія на неї напала? Не могла ж Росія напасти просто так?».
Підсумовуючи, це справді складне завдання: висловити солідарність тим, хто в біді, чи тим, кого пригнічують. Якщо приймати це як позицію, це вимагає величезної роботи.
Є багато інших воєн і конфліктів на планеті, про які ми знаємо мало, тому що для цього треба докладати зусилля, поставити під сумнів свої звичні уявлення і визнати, що в чомусь ми помилялися, чи навіть, що ми щось робили погано. А ще часто треба боротися з власним урядом.
Україна не підтримала документи ООН щодо засудження геноциду уйгурів у Китаї. Це можна пояснювати політичними міркуваннями, але ціннісно — це дуже погано, а дискусій у нашому суспільстві про це було обмаль. Китай надто далеко щоби цим перейматися? Я вже зазначала вище, що у XXI столітті «надто далеко» не існує.
Ближчий приклад — чи достатньо зробив уряд України й ми всі для підтримки демократичної революції в Білорусі у 2020? Зовсім ні, тоді була дуже млява реакція (і в західних країнах теж). Зараз пожинаємо наслідки цього. Якою була б російська війна, якби зараз у Білорусі була демократична влада?
Як будувати солідарність із народами, які не мають нашого деколоніального досвіду?
Тут можна хіба діяти, як ми, феміністки, діємо десятиріччями, тобто говорити одне й те саме, і наполегливо переконувати інших. Із західними європейцями це також працює. Ти береш свою феміністичну чи українську чарівну паличку, тикаєш нею в людину — у людини відбувається феєрверк. Вона заперечує, каже, що це все неправда, «Ви емоційні, ви все придумали, фемінізм — це фігня». Тому що це якась нова інформація, з якою людина стикається. Але оця реакція сіє зерно сумніву в картину світу людини. Потім це зерно починає проростати, на нього нашаровується якась інша інформація. Феміністки говорять практично одне й те саме сторіччями, але на різний манір і з багатьох різних точок, і це зерно росте й розвивається.
Я вважаю, що українці можуть робити так само, просто послідовно говорити свою позицію, 158 разів, як папуги, повторювати. А європейці будуть проходити оцю першу феєричну реакцію спротиву. Потім буде адаптація, потім вони почують ще схожі думки, і будуть до них звикати.
Українців не так багато в планетарному масштабі, але ми наполегливі.
Міжнародна діяльність: варіанти співпраці та розбудова діалогу, пошук контактів із деколоніальних країн
Команда Володимира Зеленського увійшла в міжнародну політику тими самими методами, якими в Україні працює громадянське суспільство. Ми не можемо напряму повпливати на владу, ми їх не можемо контролювати, але ми можемо створити як громадянське суспільство такий суспільний контекст, на який влада змушена буде зважати.
Й от, власне, саме це зробили зараз українці та українки в планетарному масштабі. Саме цими стратегіями користувався Володимир Зеленський, коли він на міжнародних зустрічах говорив промови, скеровані не до політиків (які керуються прагматичними й часто доволі цинічними інтересами), а до їхніх виборців.
Й ось ця українська дипломатія, помножена на народну дипломатію, на виступи й на мітинги, особисту роботу, створила контекст, який уже робив неможливою відмову Україні в зброї — це б коштувало чималих репутаційних збитків політикам.
Ось так ми це зробили й, можливо, ми зможемо зробити щось ще так само.
А створення міжнародної організації [на кшталт нової ООН] — це як боротьба з кліматичними змінами. Це щось ніби важливе, але «може, і не треба, може, я на це не вплину». Тобто тут у нас може бути менше мотивації. Але, можливо, ми до того часу навчимося робити мережі солідарності з іншими країнами, якось підсилимо одне одного. Тому що антиколоніальний вогник може палати в різних країнах: у країнах Центральної Азії, країнах Південного Кавказу, Балтійських країнах, Центральної Європи. Вони мають розуміння того, що на планеті щось глибоко не так.
Я починаю цей пошук із відкритості, бажання слухати інших, шукати колег, говорити з ними. Я була б щаслива потрапити на якісь конференції чи тренінги, програми з активістками з різних країн. Тому що зараз у нас західні програми — це воркшопи для України, Білорусі й Росії, про мир чи антидиктатури. А я б хотіла потрапити на воркшоп для України, Сакартвело й Казахстану. Так само я хочу говорити з людьми з Південної Америки, з африканських країн, про які я, на жаль, мало знаю. Й із цих розмов може щось народжуватись.
Було б дуже класно, якби ми, українці та українки, ставали ініціаторами таких заходів. Це буде укріплювати нашу позицію як людей, які навіть у війні ініціюють пошук солідарності, спільних точок дотику. Навіть буквально воюючи, хочуть посилити й підтримати інших у їхній антиколоніальній боротьбі. Такий жест може протистояти російській пропаганді, яка зараз дуже потужна в країнах Африки й Південної Америки.
Текст на основі онлайн-дискусії підготувала журналістка Міла Мороз.
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.