Дар’я Цимбалюк, Ірина Замуруєва, Тоня та Маша зі швейного кооперативу ReSew, Катерина Яковленко, Анна Хвиль та Ірина Костишина.
Примітка, квітень 2023: оригінал статті був написаний англійською мовою в березні 2022 та опублікований у квітні 2022 у Block Magazine. Просимо зауважити, що деякі деталі та факти, наведенні в тексті могли змінитися за час із моменту публікації — це також стосується видів військової допомоги, проте це не впливає на основні аргументи тексту. Крім того, ці деталі зберігають цей текст, як документ.
З 24 лютого триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну, де залишаються наші рідні. Мама Дар’ї в Києві, а тато в ЗСУ. Батьки Ірини змушені були виїхати з рідного міста й зараз тимчасово перебувають на заході країни, як і понад 6,5 мільйона інших україн_ок. Ми перебуваємо в безпеці в Шотландії, і тісно співпрацюємо із численними місцевими ініціативами. Ми мобілізували свої сили, щоб визначити, як найкраще допомогти людям в Україні. Нас часто запитують, як можна допомогти звідси чи з інших західних країн. Наша відповідь як феміністок є незмінною: обстоюйте разом із нами за розширення військової допомоги Україні.
Ще з перших днів цієї ескалації нам стало очевидно, що без кращих систем ППО ми не зможемо зупинити Росію та російські воєнні злочини в Україні. Кілька тижнів тому ми написали есе з поясненнями, чому ми як феміністки обстоюємо за розширення військової допомоги Україні, опубліковане в Open Democracy, й український переклад якого можна прочитати тут. Обговорення питань зброї — це непросто, тому разом із Мар’яном Похилим ми також організовуємо онлайн-серії дискусій під назвою «Українське небо», у якій ми говоримо про важливість військової допомоги та намагаємося донести нашу думку до широкої громадськості. У нашому першому обговоренні взяли участь доповідачі й доповідачки з України: Павло Юров, Артем Ремізов, Тетяна Долгієр і Анна Хвиль, які поділилися досвідом життя під російськими обстрілами, а також професор Філліпс О’Браєн (Університет Сент-Ендрюса) — вони поспілкувалися про те, які види військової допомоги потрібні Україні й чому це так необхідно саме зараз. На другому заході серії ми провели обговорення з докторкою Крісті Райк, директоркою Естонського інституту зовнішньої політики в Міжнародному центрі безпеки та оборони, а також Марком Мікельсоном, головою Комітету закордонних справ парламенту Естонії. Хоча офіційна позиція уряду Естонії щодо закритого неба над Україною збігається з позицією НАТО, 14 березня 2022 року парламент Естонії схвалив заяву з вимогою закрити українське небо. Естонія також є 3-м найбільшим постачальником військової допомоги Україні (після США та Великої Британії).
Колись ми (Дар’я Цимбалюк та Ірина Замуруєва), мріяли разом працювати над організацією довкіллєвої літньої школи про степи в Україні. Ми навіть придумали назву — «Феміністичний степ». З кінця лютого цей проєкт обірвався. З початком повномасштабного вторгнення російська армія вбиває, калічить, ґвалтує і змушує наших співвітчизни_ць покидати домівки. У своїй реакції на насильство проти нашої батьківщини ми керуємося саме феміністичними цінностями підтримки пригноблених, маргіналізованих груп. Оскільки ми обстоюємо за збільшення військової допомоги Україні, багато людей запитують нас, чому натомість ми не боремося за мир і переговори. Фемінізм навчив нас керуватися втіленим (embodied), ситуативним знанням. Що зараз означає втілене (embodied) сприйняття (не)безпеки для людини з України, і яким бачиться мир із цього погляду? На минулих вихідних ми разом з Ольгою Лозою переклали записи Надії Сухорукової з Маріуполя, і в одному з них вона пише ось що: «Три дні тому до нас прийшов друг мого старшого племінника і сказав, що було пряме влучання в пожежну станцію. Загинули пожежники. Одній жінці відірвало руку, ногу й голову. Я сподіваюся, що навіть якщо вибухне авіаційна бомба, моє тіло залишиться цілим». Дар’я пригадує, як відразу після початку ескалації, хоч вона й перебувала за тисячі кілометрів від України, її постійно нудило й було погано; Ірина ж почувалася втомлено, виснажено. Це дуже різні переживання, але це все тілесні реакції на російську агресію. Фізична війна розгортається далеко від нас, але психологічна та емоційна війна відбувається також і в наших тілах. Втілене знання про війну проти України говорить про глибинне відчуття незахищеності, яке виникає, коли на тебе нападають. Численні абстрактні й теоретичні обговорення про мир, поступки й переговори не лише становлять хибне трактування колоніальної російської війни, оскільки підтримка абстрактного поняття «миру» не зупинить російську агресію, — вони також відкидають втілене знання україн_ок, які наполегливо просять про допомогу, щоб мати змогу захищатися.
Оскільки саме розуміння фемінізму спонукало нас організувати кампанію за військову допомогу Україні, ми звернулися до інших по_друг і колег з України, до інших феміністок, з якими ми пліч-о-пліч боремося з пригнобленням і патріархатом. Їхня робота, тексти та політичні позиції надихали та мотивували нас у минулому та надихають зараз. Нижче ми ділимося їхніми історіями, у яких вони пояснюють, чому підтримують надання Україні зброї.
«Поки світ далекий від ідеалу, ми не хочемо, щоб нас убили»
Тоня та Маша зі швейного кооперативу ReSew, горизонтальної, антиавторитарної, квір-феміністської ініціативи з Києва, яка виготовляє зручний та доступний одяг для транс* і небінарних людей, проводить майстер-класи з перероблення та ремонту текстильних виробів для ЛГБТК+ та феміністичних спільнот: «З початком війни кооператив перейшов у формат укриття, реагуючи на невідкладні потреби людей у пішій доступності навколо укриття і на запити щодо продуктів, води й релокації, учасни_ці кооперативу включилися у волонтерську діяльність з пошиття речей першої потреби для ТрО і ЗСУ.
Як люди з антимілітаристськими поглядами ми хочемо світу, де не буде зброї, де війна буде неможливою. Тому що “правил” ніколи не дотримуються повністю, завжди є жертви серед мирного населення, гинуть діти, завжди руйнуються будинки. Поки світ далекий від ідеалу, нам хочеться не загинути. Ми хочемо, щоб армія, яка захищає нас, наші домівки, наші майстерні, наших друзів, наших близьких та їхній дім, нашу країну, мала достатньо ресурсів: зброї, бронежилетів та іншого спорядження, щоб збалансувати наші можливості з можливостями агресора. Важко покидати домівки, рідні міста, рідну країну. Залишатися страшно, бо щоночі ми чуємо вибухи, часом дуже близько, а щодня читаємо про людей, які загинули, іноді — знайомих людей. Ми просимо закрити небо над Україною, щоби припинити руйнування українських міст і вбивство мирного населення. Нам потрібна військова авіація, потрібні системи ППО. Саме в цьому нам можуть допомогти європейські країни. Ми хочемо, щоб війна якнайшвидше закінчилася на умовах України, ми хочемо, щоб наша країна повернулася до своїх суверенних кордонів, щоб люди, які виїхали, теж могли повернутися. Ми хочемо жити у вільній Україні».
(20 березня 2022 року учасни_ці кооперативу евакуювалися з Києва. Коментар від 24 березня 2022 року)
«Жодна з гендерних чи феміністичних теорій не дає такого розуміння контексту, як твоє власне життя»
Катерина Яковленко, кураторка, дослідниця та мистецтвознавиця, народилася на Луганщині та живе в Києві: «З 2011 року я була співорганізаторкою різноманітних феміністичних подій і проводила дослідження, аналізуючи життєвий досвід жінок, пов’язаний із насильством і війною, репрезентацію насильства і війни в мистецтві тощо. Я часто говорю про ненасильство, можливість інклюзії, про необхідність і силу емпатії, про необхідність підтримувати тих, хто в меншості. Один з аргументів противни_ць постачання зброї Україні — розвиток націоналізму й мілітаризація. Так, ми маємо багато людей, які будуть воювати, зокрема, і жінок і членів квір-спільноти. Це крайній випадок, оскільки нам доводиться боротися за своє життя. Жодна з гендерних чи феміністичних теорій не дає такого розуміння контексту, як твоє власне життя, у якому поєднуються страх і сміливість. Умовою припинення насильства був би міжнародний суд, де Росія і росіян_ки, які підтримують війну, постануть перед судом і виплатять репарації всім, хто постраждав від цієї війни.
Проте сьогодні українське суспільство саме становить пригноблену меншість, підписавши Будапештський меморандум [про гарантії безпеки]. Меморандум гарантував нам мир в обмін на наше [ядерне] роззброєння. Тому, коли Росія напала на Україну, анексувала Крим, організувала нелегітимні референдуми в частині Луганської та Донецької областей у 2014 році, у нас не було ні військових, ні економічних ресурсів, щоби чинити спротив. Зараз наші військові й економічні можливості також набагато нижчі за російські. Зокрема, нам бракує систем протиповітряної оборони та інших засобів захисту, щоби протистояти Росії в небі. Вони боягузливо обстрілюють наші міста з неба, знаючи, що жодне з міст добровільно не здасться. Ми вже бачили, що навіть в окупованих містах люди виходять на вулиці протестувати, демонструючи свою силу. Це не військова сила, а громадянська.
Україн_ки сьогодні демонструють неймовірну хоробрість у боротьбі за власні права та свободу, адже боротися під вибухами ракет неймовірно важко.
Європейські та міжнародні партнер_ки також повинні продемонструвати таку хоробрість. Ця хоробрість означає висвітлення подій із погляду людей, які живуть в Україні: жінок з обстріляного пологового будинку, журналіста, якого вбили в Ірпені, чи людей, які протестують у Херсоні й Охтирці. Не називайте ці події українською кризою чи війною в Україні. Це війна Росії в Україні.
Ця хоробрість також означає підтримку України не лише гуманітарно, але й постачаючи озброєння та системи ППО. Ми не просимо воювати разом із нами (хоча ми вдячні іноземним доброво_лицям, які воюють на боці України). Насамперед ми вимагаємо систем захисту, які дадуть змогу нам зберегти наші міста та нашу культуру.
Врешті-решт, ця хоробрість означає позбавлення Росії права голосу в міжнародних організаціях. Країна, яка позбавляє інших права висловлюватись, не повинна мати право висловлюватися сама».
«Стояти осторонь питання озброєння людей, у яких немає іншого вибору, окрім як захищатися, — це не про цінності фемінізму»
Анна Хвиль, феміністка, артистка звукового мистецтва й кураторка з Києва: «У Міжнародний день прав жінок і миру в усьому світі російські війська відкрили вогонь по автобусу із жінками, які їхали на роботу в дитячий будинок біля Миколаєва. На автобусі був намальований червоний хрест. Після обстрілу автобус загорівся. Загинули три жінки.
Напередодні свята 8 березня я допомагала збирати кошти на бронежилети для своїх по_друг, які приєдналися до тероборони в нашому місті: це художни_ці, інтелектуал_ки, екоактивіст_ки. Дехто з моїх іноземних по_друг казали, що в їхніх громадах нелегко просувати підтримку для військових, вони б радше допомагали біжен_кам (а йшлося взагалі ще про бронежилети, навіть не озброєння).
Я дуже добре розумію стан безпорадності та морального вибору, у якому зараз опинилися багато людей у ЄС. Я теж так почувалась у 2014 році, коли почалася війна на сході України, але моє місто було в безпеці. Я також приймала вдома біжен_ок і надсилала ліки.
Коли тиждень тому розбомбили будинок навпроти моєї школи, біля місця, де ночували мої батьки, моє уявлення про світ перевернулося. Це неможливо пояснити словами. Зараз я не дуже сподіваюся, що можу вас у чомусь переконати.
Чимало моїх по_друг вирішили залишитися в містах під обстрілами, щоби чинити опір або допомагати тим, хто не може виїхати — військовим, працівни_цям критичної інфраструктури, людям з інвалідністю, хворим, які можуть не пережити евакуацію. Ці люди не зможуть виїхати за кордон і отримати допомогу як біжен_ки. Більшість україн_ок не зможуть виїхати.
Стояти осторонь питання озброєння людей, у яких немає іншого вибору, окрім як захищатись, — це не про цінності фемінізму. Це привілей зберігати нейтралітет, живучи в безпечному місці та знаючи, що твоя країна добре захищена НАТО. Не ділитися зброєю, яку мають ваші країни, — це не досягнення миру, а підтримка агресора та збільшення кількості жертв серед мирного населення України.
Повірте, я знаю, що таке ненасильницький спротив, і зараз в Україні для нього немає жодного шансу. Я знаю, що багато інших війн супроводжувало зростання гендерно зумовленого насилля. Чи буде так в Україні — ми поки не знаємо. Проте українські феміністки вже впроваджують програми посиленої протидії насиллю, бо маємо бути до всього готовими.
Але зараз у нас усіх на першому місці — вижити й допомогти вижити якомога більшій кількості людей. І наразі єдиний спосіб це зробити — підтримати озброєння української армії.
Україні потрібне важке озброєння, яке західні партнери досі не готові активно постачати. І я навіть не кажу про війська. Будь ласка, вимагайте від своїх урядів надати Україні принаймні винищувачі, протиракетну та протиповітряну оборону, щоб ми могли захистити себе та й далі працювати на благо фемінізму!
«Хто є втіленням цих капіталістичних і патріархальних структур у цілком конкретному місці в конкретний момент?»
Ірина Костишина, феміністка, графічна дизайнерка й художниця з Києва: «Що я як феміністка думаю про війну та озброєння?
Звичайно, я б хотіла жити у світі, де немає воєн, перегонів озброєнь чи насильства щодо маргіналізованих груп. На жаль, як ми бачимо, зараз ситуація інакша.
Я дивлюся на реакцію міжнародних феміністичних, лівих і прогресивних кіл, і чесно кажучи, деякі випадки мене спантеличили. Хоча вони цілком мають рацію щодо необхідності реагування на гуманітарну кризу, спричинену війною, ці люди водночас наче не розуміють, що у війні в Україні є винуватець, є країна, яка вдерлася на територію набагато меншого сусіда відповідно до власної риторики, яка дегуманізує. Не розумію, чому я чую знову і знову абстрактні твердження про те, що «війна — це погано», а також про те, як вона може мати наслідком мілітаризацію та радикалізацію українського суспільства. Часом мені здається, неначе саме Україна, зрештою, виявляється весь час змушеною виправдовуватися на тлі різноманітних звинувачень — за сексизм, за мілітаризацію, за заборону чоловікам виїжджати з країни, за те, що наражає міжнародних студент_ок на небезпеку, за створення потоку біжен_ок — так, ніби війна сталася сама собою, мов якесь природне лихо. Я бачу заклики проти «дегуманізації росіян_ок», хоча насправді найбільш дегуманізованими зараз є україн_ки.
Я також чула аргумент, що «війна — це просто інструмент капіталізму/патріархату, тож феміністкам/жінкам і небінарним особам треба триматися від цього якомога далі», і знову сприймаю це як дуже розпливчасте твердження. Хто є втіленням цих капіталістичних і патріархальних структур у цілком конкретному місці в конкретний момент?
Ще один аргумент, з яким мені складно, — «ми хочемо допомагати Україні, але не хочемо підтримувати зброю/військових». І знову мені вбачається, що ці люди говорять із занадто умоглядної позиції. Я можу зрозуміти, чому цей погляд міг розвиватися в Європі чи США, де війни впродовж останніх 70 років були імперіалістичними військовими вторгненнями, спрямованими назовні. Але люди в Україні, Сакартвело (Грузії), Молдові, балканських країнах, країнах Балтії чи Сирії мають зовсім інакший прожитий досвід. Коли хтось погрожує забрати твій дім і життя, потрібно бути готовим захищатися, зокрема, і на полі бою. І в країнах за межами Першого світу є втілене відчуття дому, приналежності, геть не схоже на уніфікований досвід цифрового кочівництва чи глобального громадянства. Зброя — це знаряддя, необхідне, аби не дати комусь зруйнувати твій дім. А солдат_ки — чиїсь батьки/діти/брати/сестри/партнер_ки. Ось так просто. Допомагати захисни_цям країни вижити й ефективно захистити країну означає менше біжен_ок, менше сиріт і зґвалтованих жінок, менше жертв серед цивільного населення, менше бідності й голоду. Тож ми закликаємо посестер-феміністок звертатися із цим запитом до представни_ць уряду у своїх країнах: зараз Україні потрібна зброя, зенітні та протитанкові ракети, щоби протистояти вторгненню та врятувати життя».
Як долучитися до нашої кампанії?
Як ми вже зазначили, говорити про військову допомогу непросто, але надзвичайно важливо. Ми просимо вас говорити з по_другами, колегами та рідними, пояснювати їм, чому без військової допомоги нам не вдасться зупинити російську агресію. Будь ласка, поділіться цим текстом та іншими нашими текстами та обговореннями, які ми зазначали вище. Якщо ви організуєте демонстрацію чи захід для України, не забудьте порушити питання про військову допомогу — не мовчіть.
Ви також можете написати представни_цям уряду й запропонувати кілька простих, конкретних кроків. Нижче ми наводимо кілька ідей:
- Постачати в Україну системи протиповітряної оборони, особливо такі, які були б ефективними проти висотних реактивних літаків вночі та в умовах поганої видимості;
- Постачати Україні БПЛА (дрони) для допомоги в боротьбі на землі;
- Надати винищувачі МіГ і СУ, які можуть бути поставлені українським ВПС, оскільки це ті самі літаки, на яких зараз літають українські війська;
- Надавати матеріально-технічну підтримку Україні для транспортування зброї через кордон та всередині країни;
- Оголосити, що в разі застосування Росією біологічної та хімічної зброї буде закрите небо над Україною;
- Забезпечувати постачання життєво важливої військової та гуманітарної допомоги Україні, яка допоможе підтримувати діяльність ЗСУ та зменшити страждання цивільного населення; у пріоритеті бронежилети (мінімум 4-го балістичного рівня) та захисні шоломи;
- Стежити за ретельним дотриманням санкцій.
Також розгляньте, будь ласка, можливість зробити благодійний внесок на користь кооперативу ReSew, а також українських військових та ініціатив, що їх підтримують, наприклад, «Повернись живим», фонду Сергія Притули або нашому другові Олексію Руденку. Поки ми агітуємо за розширення військової допомоги, численним захисни_цям досі бракує бронежилетів та іншого спорядження. Не виняток і батько Дар’ї — у нього все ще немає відповідного взуття, форми та шолома. Внески на користь зазначених вище ініціатив допоможуть захистити людей, які просто зараз захищають нашу свободу.
Думка авторок не обов'язково відображає позицію членкинь організації.