Цьогоріч Women Deliver зосереджувалася на тих аспектах прав жінок, які актуальні для країн Глобального Півдня. І ці аспекти, тою чи іншою мірою, наразі дуже релевантні для України.
У нас нема масової проблеми з доступом дівчат до шкільної освіти (хоча ті, хто мусили вчитися під час локдаунів, а нині — повномасштабної війни, можуть із цим посперечатись) чи ранніми шлюбами (за певними винятками). Але ми маємо: війну, гуманітарну кризу, корупцію, колоніальні підходи донорів до громадянського суспільства. Список можна продовжувати та заглиблюватись у кожне із цих питань.
Утім, нам усе ще бракує спільних просторів для інтернаціональної рефлексії та побудови солідарності між Україною та країнами Глобального Півдня.
Чому так сталось?
По-перше, ні міжнародна, ні переважна більшість української спільноти не сприймає себе частиною Глобального Півдня, попри схожість викликів та досвідів. Загалом, регіон Східної Європи та Північного Кавказу залишається такою собі сірою зоною в розумінні багатьох і це дуже добре видно на прикладі нашого процесу деколонізації. Важко боротися з імперією, яку не дуже-то й бачать як ще одну з імперій (бо вона не заморська, а континентальна; бо вона все ще не розпалась; тощо).
По-друге, історично, більшість країн Глобального Півдня були колонізованими саме Західними імперіями, з якими наш сусід і далі марно змагається. А ворог мого ворога — це мій друг в уявленні досить великої кількості людей. Ця історична картина дуже добре підживлюється машиною російської пропаганди, на яку не жаліють ані сил, ані засобів. Тому наразі ми вже маємо справу з великою кількістю насаджених міфів.
І треба визнати — це стосується обох сторін.
Відповіддю на цю ситуацію може стати створення діалогових майданчиків між громадянськими суспільствами різних регіонів Глобального Півдня, включно зі Східною Європою та Північним Кавказом. Обмін пережитим досвідом є сильним інструментом боротьби зі стереотипами та пропагандою.
Я зрозуміла це в Кігалі. Мені не треба було розлого пояснювати моїм колежанкам з Африки чи Близького Сходу, що саме ми переживаємо зараз. Вони розуміють наш досвід на тому глибинному рівні, який неможливо осягнути раціонально, себто тільки читаючи чи чуючи від когось про війну. На Глобальному Півдні нас розуміють, бо люди тут теж проживали цей досвід на особистому, сімейному та національному рівнях. Цей миттєвий зв’язок неможливо ні із чим сплутати — це і є основа побудови солідарності.
У результаті поїздки мені вдалося налагодити контакти з деякими активістками та організаціями з інших регіонів. Утім, адвокаційна робота та мережування вимагають постійності та системного підходу. Це означає, що нам, українським активісткам, потрібно й далі брати участь у міжнародних заходах і використовувати їх як майданчик для проговорення свого досвіду, знайомства з досвідом інших регіонів та протоптування нових шляхів до солідарності.
На жаль, Women Deliver 2023 не зміг стати таким майданчиком, адже учасниць із нашого регіону можна було перерахувати на пальцях (і це на заході із чотирма тисячами учасниць з усього світу). Але Women Deliver 2023 чітко оприявнив цю прогалину, за що я щиро вдячна.
Моя адвокаційна робота на Women Deliver 2023 стала можливою завдяки Українській Феміністичній Мережі.
Анастасія Чеботарьова — членкиня «Української феміністичної мережі за свободу і демократію» та співзасновниця низової феміністичної організації «Феміністична ложа».