Повномасштабне вторгнення Росії в Україну сприяло посиленню української національної ідентичності та українського націоналізму. Фемінізм та націоналізм мають історично складні відносини, і дослідницька література описує численні випадки негативного впливу націоналізму на жінок, зокрема інструменталізація жінок націоналістами без змін на користь підвищення їхнього соціального статусу. Не заперечуючи слушні приклади такої взаємодії, я пропоную розглянути ранній український фемінізм (кінець ХІХ ст. — перші десятиліття XX ст.) і його націоналістичні елементи крізь інтерсекційну оптику. Хоча інтерсекційність не заведено застосовувати до перетину національної та гендерної ідентичностей, я обґрунтовую на прикладах із текстів українських феміністок (зокрема Н. Кобринської, О. Кобилянської, О. Пчілки, М. Рудницької), що така перспектива дає змогу побачити український фемінізм та взаємодію його з націоналізмом в іншому світлі. Я стверджую, що приязне ставлення до національної боротьби українськими феміністками можна пояснити не лише як зумовлене складним політичним кліматом зростання популярності націоналізму, а й тим, що для авторок жіноче та національне питання не перебували в конфлікті та не були чітко відокремлені. Це пов’язано з тим, що, як українські жінки за часів браку незалежної української держави, вони відчували подвійне пригноблення як представниці бездержавної нації та як жінки. Інтерсекційний аналіз джерел українського фемінізму може бути помічним для сучасної України, коли знову загострено постає питання балансу між фемінізмом та націоналізмом і питання розчинення інтересів першого в другому.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну для багатьох сприяло посиленню важливості національної ідентичності (про це свідчать дані цього та цього опитувань). Своєю чергою, це призвело до актуалізації питання взаємодії націоналізму та фемінізму для жінок та феміністичних активісток в Україні. Зокрема, про це свідчить організація дискусій, присвячених фемінізму та мілітаризму, взаємозв’язку війни, націоналізму та фемінізму, а також антиколоніальній феміністичній солідарності. Щодо фемінізму та антиколоніалізму, то після повномасштабного вторгнення став дуже помітним розрив між українським феміністичним рухом та відомими міжнародними феміністичними організаціями щодо феміністичного пацифізму й постачання зброї Україні та ширшої проблеми колоніального ставлення до України як предмета розмови, а не суб’єкта, який може говорити за себе. Приклади таких відмінностей наявні в оглядовій статті Анастасії Микитенко та зверненні до західних феміністок Оксани Потапової.
Проте питання взаємодії націоналізму та фемінізму є актуальним і для держави загалом, адже жінки багато важать, як у життєдіяльності, так і в обороні України. Війна посилює гендерну нерівність та дискримінацію, адже на жінок лягає ще більший тягар турботи про родину за умов браку великої кількості чоловіків; водночас жінки активно займаються волонтерською діяльністю, добровільно долучаються до Збройних Сил України та роблять вагомий внесок у підтримку стійкості українського суспільства.
У цій статті я зосереджуюся на думках та ідеях українських феміністок кінця ХІХ ст. та початку XX ст. та обґрунтовую, що його продуктивно розглядати крізь інтерсекційну оптику1, а саме як переплетення української національної та жіночої ідентичностей. За такого підходу поєднання феміністичних та національних прагнень у жінок постає не як компроміс чи навіть певна поразка фемінізму, зумовлена посиленням популярності націоналізму, а як їхнє органічне поєднання та нерозривність.
1 Раніше розглядати український фемінізм крізь інтерсекційну оптику пропонувала історикиня Яна Лис.
Український фемінізм і націоналізм
Український феміністичний рух2 веде відлік принаймні з другої половини ХІХ ст., що у часових рамках збігається зі становленням українського націоналізму. Націоналізм та фемінізм мають складну історію взаємодії. Жінки активно долучалися до національно-визвольної боротьби, однак дослідження доводять, що це не сприяло жіночій емансипації, і їхній внесок у національно-визвольну боротьбу переважно ігнорувався.
Наприклад, історикиня Олеся Хромейчук підкреслює, що ОУН та УПА мілітаризували жінок не попри, а через їхню фемінність: жінок активно використовували для здійснення операцій, адже вони могли виглядати менш підозріло, добре вписуватися в образ звичайних цивільних. Так, націоналістична мілітаризація жінок між 1930-ми та 1950-ми роками не сприяла жіночій емансипації, а лише експлуатувала фемінність задля національно-визвольної боротьби, цілком в межах консервативних поглядів на місце жінки у суспільстві (Khromeychuk, 2018). Дослідниця також згадує, що підхід української феміністки першої половини XX століття Мілени Рудницької йшов усупереч ОУН, адже Рудницька не підтримувала ідеї насильницького отримання українцями влади, а націоналісти мали намір повернути жінок назад до сімейного вогнища після завершення національно-визвольної боротьби (Khromeychuk, 2018, p.10).
Про патерналістське ставлення ОУН до жінок свідчать також дослідження історикині Марти Гавришко, яка звертає увагу на насильство та експлуатацію, як поширені практики, які використовували члени ОУН стосовно жінок. Наприклад, ОУН вдавалися до покарань жінок за сексуальні стосунки з тими, кого ОУН вважала своїми ворогами, зокрема і до вбивств таких жінок, як варіанту попередження чи погрози «ворожим» чоловікам (Havryshko, 2018, pp. 39–41). Водночас якщо вести мову про жінок, які були залучені до національно-визвольної боротьби, то ОУН використовувала жіночу сексуальність для підпільної діяльності та навіть офіційно заохочувала використання жінками у розвідці власної привабливості й хитрості (Havryshko, 2018, p. 45).
З дещо іншої перспективи аналізує досвід українських жінок, що брали участь у національно-визвольній боротьбі, історикиня Оксана Кісь. Вона звертає увагу на те, наскільки мало говорять про жінок у контексті національно-визвольної боротьби, як зрештою переважно ігнорується жіночий досвід (Кісь, 2013). На основі спогадів українських підпільниць, вона говорить про вагомість особистих стосунків із членами ОУН та бійцями УПА, як мотивації доєднання жінок до їхньої діяльності, а також звертає увагу на складнощі жіночого досвіду: переважно у підпіллі жінки «виконували традиційні ролі господинь, опікунок і розрадниць», бувши водночас бажаними (за допомогу) і небажаними (за нібито відволікання чоловіків від боротьби) у національно-визвольній боротьбі (Кісь, 2013, с. 594). Також, хоча номінально націоналісти звеличували материнство і наполягали на важливості цієї ролі для жінок, на практиці жінкам часто доводилося обирати між виховуванням дітей у складних умовах переховування та покиданням дітей з іншими людьми задля підпільної діяльності (Кісь, 2013, сс. 595–598).
Не применшуючи очевидної напруги між жіночим і національним питанням, я хочу зазначити, що в них є також і спільні елементи. Як зазначає дослідниця українського жіночого руху та історикиня Марта Богачевська-Хом’як, українському народу та жінкам доводилося виправдовувати свої прагнення автономії, перебуваючи у підкореному стані, та стикатися зі звинуваченнями в егоїзмі (Bohachevsky-Chomiak, 1982, p. 16). Мілена Рудницька звернула увагу на такі їхні спільні риси: віра у власні сили, творчий порив і важливість для світлого майбутнього.
З окреслених вище досліджень зрозуміло, що національно-визвольна боротьба пов’язана з боротьбою за права жінок, хоча і часто долучення жінок до першої не давало очевидних успіхів для другої. На мою думку, аби зрозуміти взаємодію жіночого і національного питання передусім крізь їхні перетини для самих жінок, нам слід звернутися до інтерсекційності.
2 У дослідницькій літературі є різні підходи до розмежування та ототожнення фемінізму та жіночого руху. Я орієнтуюся на розмежування, запропоноване редакцією «Біографічного словника жіночих рухів та фемінізмів», згідно з яким жіночий рух включає «тексти та діяльність, спрямовані на покращення жіночого статусу і позиції», тоді як фемінізм має на меті «рівність жінок з чоловіками та/або підваження патріархальних структур» (Haan, Daskalova & Loutfi, 2006, pp. 4– 5).
Інтерсекційна оптика
У розумінні інтерсекційності я спираюся на визначення і концептуалізацію цього підходу філософинею та правознавицею Тіною Ботс: «інтерсекційність представляє ідею, що форми, стани чи «вісі» пригноблення (як-от раса, гендер, клас, сексуальність та наявність чи відсутність інвалідності) перетинаються та зливаються у життях пригноблених, що призводить до опису пригноблення, який підкреслює його складеність та опір до того, щоб розглядатися через засоби, які зосереджуються виключно на тій чи іншій формі, стані чи «вісі» пригноблення» (Botts, 2017, p. 343). Хоча заведено вести відлік інтерсекційності від Кімберлі Креншоу, Ботс зазначає, що він є помітним принаймні з «чорного фемінізму» у США у ХІХ ст., зокрема з сюжету, описаного Анною Джулією Купер (Botts, 2017, p. 344). Купер наводить приклад із потягом, який зупиняється на вокзалі, де вона бачить дві окремі кімнати: одна підписана «ДЛЯ ЖІНОК», а інша – «ДЛЯ ЛЮДЕЙ КОЛЬОРУ»; це спонукає її замислитися, яка ж кімната для неї як жінки кольору (Cooper, 1892, p. 96). Така ситуація дуже влучно унаочнює потребу в інтерсекційності, адже досвід Купер неможливо зрозуміти, якщо розглядати її лише як жінку або лише як темношкіру.
Ведення відліку інтерсекційності принаймні з кінця ХІХ ст. є дуже помічним для цього аналізу, адже я пропоную застосовувати інтерсекційність до текстів того ж періоду. Однак хочу зауважити, що я в жодному разі не прирівнюю досвід українських жінок до досвіду темношкірих жінок, а лише вважаю, що інтерсекційність є вдалим підходом для розгляду перетину національності зі статтю.
Варто зауважити, що існують різні погляди стосовно того, чи доречно говорити про інтерсекційність у випадках, де не йдеться про расову складову, враховуючи те, що цей підхід було розроблено саме в чорному фемінізмі. Зокрема, як зазначає політологиня Дженні Морісон, одні наполягають на тому, що аналіз будь-яких перетинів (тобто, не лише статі та раси) містить ризик маргіналізації темношкірих жінок і надання переваги білим жінкам. Водночас інші зазначають, що аналіз лише раси й гендеру містить ризик маргіналізації у фемінізмі інших категорій, як-от класу чи сексуальності (Morrison, 2021). Я послуговуюся терміном «інтерсекційність», оскільки він видається мені слушним для перетину різновидів пригноблення, і я не знаю альтернативного і більш доречного підходу для перетину, який стосується національності й статі.Звичайно, перетин української національної ідентичності зі статтю істотно відрізняється від перетину раси зі статтю. Темношкіра жінка не обирає своєї раси й не може приховати її, асимілюватися у білу расистську культуру ХІХ ст. Натомість українська жінка того ж періоду, яка зовнішньо могла суттєво не відрізнятися від російської, радше робила вибір проти асиміляції, наполягаючи на власній українській ідентичності, хоча могла полегшити власне існування, прийнявши імперську ідентичність і мову. Наприклад, відома українська письменниця і феміністка Олена Пчілка (1849–1930) обурювалася обмеженнями стосовно української мови в Російській імперії, вважала себе українкою. Натомість відома радянська феміністка Олександра Колонтай (1872–1952), яка народилася у Санкт-Петербурзі в сім’ї українського походження і працювала деякий час у Києві, не вважала себе українкою. Дуже показовим стосовно національної ідентичності є також приклад сім’ї ідеолога українського радикального націоналізму Дмитра Донцова. Сам Дмитро Донцов та його сестри Олена і Катерина ідентифікували себе як приналежних до української нації, тоді як двоє їхніх братів Сергій і Володимир – до росіян (Erlacher, 2021, pp. 53–56). Тож, на відміну від раси, національну приналежність, принаймні іноді, можна обрати.
Національне та жіноче питання
У цій частині статті я зосереджуюся на тому, як у текстах відомих українських феміністок переплетені фемінізм та націоналізм, чи принаймні жіноче та національне питання. Для аналізу я обрала тексти чотирьох постатей: Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Ольги Кобилянської та Мілени Рудницької. Хоча історія українського фемінізму налічує багато визначних діячок, я фокусуюся саме на цих чотирьох з декількох міркувань. Я зважала на діяльність, жанрове та регіональне розмаїття і внесок у розвиток українського фемінізму. Я зосередилася на дещо менш відомих постатях за, наприклад, Лесю Українку, аби привернути увагу і до них. Хоча у статті я передусім аналізую тексти, самих постатей я обирала так, щоби вони втілювали фемінізм не лише у текстах, але й у їхній громадській діяльності. Наталія Кобринська та Олена Пчілка зробили дуже значний внесок у розвиток українського фемінізму, видавши перший український жіночий альманах «Перший вінок». Ольга Кобилянська сформулювала ідею українського фемінізму та писала наскрізно феміністичні тексти. Мілені Рудницькій ми завдячуємо розквіту українського фемінізму в його інституціоналізованій формі, тобто в організації «Союз Українок». Перші три жінки репрезентують ранній український фемінізм, тоді як Мілена Рудницька – пізніший, зрілий та інституціоналізований фемінізм.
Відбір текстів також було здійснено з метою охоплення різних жанрів: в Олени Пчілки це повість, у Наталії Кобринської це соціологічні нариси, в Ольги Кобилянської – промова і повість, а в Мілени Рудницької – публіцистичні статті.
Ці жінки жили у різних регіонах: Кобилянська з Буковини, Кобринська та Рудницька з Галичини, а Пчілка жила у різних регіонах як українських територій, які були частиною Австро-Угорщини, так і тих, що входили до складу Російської імперії. Але, попри це, між ними є певні взаємозв’язки. Так, я вже зазначала, що Наталія Кобринська та Олена Пчілка були співредакторками першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який вони видали у 1887 р. у Львові. Ольга Кобилянська та Наталія Кобринська співпрацювали над збором підписів для петиції від чеських жінок до австрійського уряду стосовно права жінок на вищу освіту (Bohachevsky-Chomiak, 1988, p. 87). Мілена Рудницька багато згадує Наталію Кобринську у своїх статтях як провідну постать та піонерку українського жіночого руху (Рудницька, 1998, с. 809).
Взаємозв’язки, регіональне та жанрове розмаїття, а також істотний внесок у розвиток українського фемінізму надають корисну, хоча і не вичерпну низку прикладів.
Феміністична повість Олени Пчілки
Олена Пчілка є непересічною постаттю, як для українського фемінізму, так і націоналізму. Видання першого українського жіночого альманаху було важливою подією консолідації сил українських жінок. Вона не лише була співредакторкою «Першого вінка» (1887), але й написала до нього однойменного вступного вірша та повість «Товаришки» (1887). В обох текстах можна прослідкувати переплетення національної та жіночої ідентичності авторки. У вірші Пчілка закликає до жіночої солідарності, проте з метою допомоги рідному краю:
«До спілки-ж, сестри! В нашім гаю
Вінки ми праці повємо –
І на кори́сть рідно́му кра́ю
Жіноче серце віддамо!» (Пчілка, 1887а, с. 4).
«Товаришки» – це історія про двох українок з Полтавщини (під Російською імперією), Любу та Раїсу, які вирішили поїхати у Цюрих вивчати в університеті медицину (Пчілка, 1887b). Твір сповнений феміністичних мотивів, проте там також регулярно актуалізується і питання національної ідентичності. Починається твір з того, що мама Люби бідкається, що донька чомусь хоче їхати здобувати вищу освіту, тоді як жінці того часу не належить турбуватися такими питаннями (Пчілка, 1887b, с. 231). Для самої Люби поворотним моментом у житті був епізод у дитинстві, коли вона випадково знайшла вдома «Енеїду», яка її дуже вразила, оскільки книжка була цікава і весела, і написана не російською, а українською мовою. Однак її подруга Раїса сказала, що «то зложено по мужицькому і щось таке неприличне», адже Раїса зростала у сім’ї, де усе робилося «по-панському» (Пчілка, 1887b, сс. 253–254).
Твір містить різні дрібні ситуації, де розкривається небажання Раїси знати й розуміти українську мову та прагнення її народу, тоді як Люба та їхній приятель Кость регулярно полемізують з Раїсою стосовно цього, бо вважають за необхідне плекати українську культуру і, здобувши освіту за кордоном, повернутися та займатися просвітою свого народу (Пчілка, 1887b, сс. 264–266).
Водночас у повісті є і вагоме феміністичне досягнення: Раїса стає першою жінкою, яка робить наукову доповідь в університету у Цюриху, що Кость коментує так: «се повне признаннє права жінки в такій поважній, вищій окрузі – науці! Се доказ, що інтелігентна жіноча сила може пробити собі путь через рутінні форми життя… се доказ, що наша жінка може, здолає не тілько слухати, але й проказувати з катедри слово науки» (Пчілка, 1887b, с. 305). Проте після виступу Раїси двоє їхніх інших знайомих Корнієвич і Кузьменко називають реферат малим і пустим, а Кузьменко каже зневажливо, що, якби Раїса просто вийшла до кафедри й показала язик, то і тоді отримала б оплески (Пчілка, 1887b, с. 310).
Зрештою Раїса лишається працювати асистенткою викладача в університеті, хлопці роз’їжджаються додому, а Люба їде у Відень поглиблювати свою медичну освіту на акушерських курсах, оскільки хоче навчитися зменшувати жіночі страждання та бути «умілою порадницею бідним сестрам, а може, й визволінницею которих од смерти» (Пчілка, 1887b, сс. 319–320). Одного разу у Відні Люба натрапляє у їдальні на двох українських студентів з Галичини (під Австро-Угорщиною), і її дуже захоплює те, що вони говорять не російською, а дуже гарною українською. Вона міркує про те, що дуже правильно зробили українці з Галичини, адже вони «виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми?… переходимо зараз на россійську, коли заводимо поважнійшу бесіду! Так не гоже!» (Пчілка, 1887b, с. 324).
Навіть на рівні сюжету і розгортання подій легко побачити, як феміністичні елементи взаємодіють з українськими національними елементами. Тут і напруга між Раїсою та Любою, які обидві мають українське походження й обидві є сміливими жінками, які прагнуть здобути вищу освіту, а проте одна цурається свого походження, а для другої навпаки дуже важливою є її українська приналежність. А Відень стає місцем поєднання національних та феміністичних переживань Люби. У Відні Люба прагне здобути знання і навички, які будуть корисними саме для допомоги жінкам (адже це акушерство), і там же вона натрапляє на звучання української мови та стурбована ставленням і вживанням української й російської «нами» (українками та українцями з Російської імперії).
Феміністичні нариси Наталії Кобринської
Звернімося тепер до співредакторки «Першого вінка» Наталії Кобринської. У передмові до цієї книжки вона відзначає важливість цього видання у контексті жіночого питання, каже, що ця книжка для «дозрілих умом», а не тих, хто вважає позитивною жіночу неосвіченість і опікування виключно подружніми справами. Вона також відзначає важливість альманаху, оскільки у ньому вперше українські жінки об’єдналися «в імени нашоі національноі єдности на ниві загальних справ і спільного всім жінкам питання» (Кобринська, 1887a, сс. 1–3). Зі збірки розмаїтих жіночих текстів ясно, що для них важливий феміністичний аспект, адже тексти звертаються до проблем, пов’язаних із жіночим питанням. Національний аспект також важливий, адже ці тексти написані українськими жінками, які жили на територіях під двома імперіями (Російською та Австро-Угорською). Вони об’єднані не лише як жінки, але і як українки.
Хоча Наталія Кобринська відома як письменниця, до альманаху увійшли її нехудожні тексти: низка нарисів, які тяжіють до феміністично-соціологічного спрямування, а також методологічний феміністичний текст про ціль жіночого товариства у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ). У цих текстах є дуже багато цікавої інформації стосовно жіноцтва і зокрема українського жіноцтва її часу. Проте я зосереджуся на кількох яскравих прикладах, які, на мою думку, добре висвітлюють перетин жіночого і національного питання для Наталії Кобринської.
Наприклад, ціллю жіночого товариства Кобринська вбачає «розбудження жіночого духа через літературу», а серед причин звернення до літератури вона говорить про жіночу освіту, зображення суспільного ладу, єдність України та свободу слова (Кобринська, 1887c). На думку Кобринської, читання книжок є здобуванням освіти для жінок в умовах відсутності права на вищу освіту в університетах, література гарно описує суспільний лад у його позитивних і негативних аспектах, не раз у світі за умов мовчання преси вільна думка існувала саме в літературі, а щодо України, то «Русь-Україна, розділена політично, вяже ся між собою при помочи літератури» (Кобринська, 1887c, сс. 457–460). Тобто для Кобринської, на мою думку, жіноча та національна ідентичність настільки переплетені, що вона, обґрунтовуючи мету діяльності жіночого товариства, згадує і про те, як література об’єднує Україну, яка політично є розділеною.Ба більше, нарис про жіноцтво Галичини вона починає реченням: «Смутна історія нашого народа і смутна доля єго жіноцтва» (Кобринська, 1887b, с. 68). У тексті вона бідкається з того, що інтелігенція щоразу, «аж доки не вибила година правдивого національного самопізнаня», переходила на службу до інших народів, а стосовно жіноцтва говорить про проблеми підпорядкованості жінок чоловікам, домашнього насильства, низького рівня жіночої освіти (Кобринська, 1887b, сс. 68–72). Говорячи про жіночу освіту, вона згадує про засилля польської мови й літератури в освітньому процесі, проте також каже, що жінки у деяких читальнях відіграють провідну роль, а у місцевостях, де читалень нема, «молоді дівчата в неділю і свята читають селянам руські3 книжки видавані нашими товариствами» (Кобринська, 1887b, сс. 74–100). Ця стаття також, на мою думку, демонструє взаємопов’язаність національного та жіночого питань у плині думки Кобринської, у якому вона де вона кілька разів переходить туди й назад між цими двома сферами.
3 Мова йде про українську мову. Слово «руський» не позначає російську; на той час взаємозамінно вживалися різні терміни на позначення того, що ми зараз називаємо українським.
Концептуалізація українського фемінізму Ольгою Кобилянською
Тексти Ольги Кобилянської не увійшли до альманаху, однак вони теж сповнені цікавих міркувань, де важливими є жіноче та національне питання. Вагомим внеском до концептуалізації фемінізму в українському жіночому русі є промова Кобилянської у 1894 р. «Дещо про ідею жіночого руху». Вельми сміливо виглядає її погляд, що думкам про те, що жінкам окрім шлюбу нічого в житті не треба, «місце не 19 століття, а тихий куточок у пропасті коло сфінксів минувших періодів», адже природа заклала в жінку не лише материнство, але й право «бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном – доки не ріжеться взяти на себе обов’язків статись мужем і вітцем». Це визначення фемінізму як бути власною ціллю Кобилянська розвине згодом (за 2 роки) у повісті «Царівна», а на завершення цієї промови вона закликає жінок єднатися і працювати, «щоб могти стати на власних ногах у житті, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом». Тобто і тут, у передусім феміністичній промові, є місце для аргументу щодо того, що так жінки стануть підвалиною власної нації. Її твір «Царівна» Марта Богачевська-Хом’як називає «першою послідовно феміністичною повістю в українській літературі» (1988, с. 105). Він розповідає історію молодої українки Наталки, яка дуже стурбована «жіночим питанням», прагне власної самостійності й регулярно сперечається з різними людьми стосовно місця жінки у світі. Так Наталка міркує щодо власного життєвого ідеалу, що перегукується зі згаданою вище промовою Кобилянської: «Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю! Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим… бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх» (Кобилянська, 1927, сс. 164–165).
Для Наталки жіноче питання теж поєднане з національним, адже коли відбувається обговорення пригноблення поляками українців, то вона каже: «Коли тільки сотна частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята його єством, мов рослина сонячним світлом, а коли хто так відчуває, то не загибає» (Кобилянська, 1927, с. 206). На це її запитує інший персонаж, що вона спроможна як жінка зробити для свого народу, і Наталка відповідає, що якщо вона його гаряче любитиме та зізнаватиметься про її приналежність до нього всім і всюди, то й цього буде достатньо (Кобилянська, 1927, с. 206). Показово, що вона каже про зізнання щодо власної українськості. Це перегукується з окресленими мною раніше міркуваннями щодо національної приналежності як певного вибору і того, що можна виражати чи приховувати, на відміну від раси.
Втілення ідей українського фемінізму у поглядах Мілени Рудницької
Завершальною постаттю для цього тексту я обрала Мілену Рудницьку, оскільки це жінка, яка втілила більш ранні ідеї українського фемінізму, як у власній творчості, так і в громадській діяльності. Мілена Рудницька відома передусім як голова «Союзу Українок» (з 1928 до 1939 рр.), потужної української жіночої організації, яка налічувала (за словами Рудницької) «понад 100 тисяч членів» та стояла «на позиціях соборницьких і незалежницьких, ворожих до Радянського Союзу і до імперіялістичної Польщі» (Рудницька, 1998, с. 37). Столицею для української держави вона вбачала Київ, а політична візія у неї була демократична, про що зокрема свідчить її приналежність до УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання), найбільшої української політичної партії тогочасної Польщі й сили, що протистояла праворадикальній діяльності ОУН (Bohachevsky-Chomiak, 1988, pp. 154–174). На відміну від ОУН, УНДО було готове піти на тимчасові поступки із польською владою. Воно було згодне на тимчасову мету отримання української національної автономії, хоча і в цілях подальшого здобуття незалежності. Воно також засуджувало терористичну діяльність ОУН і загалом виступало проти насильницьких методів просування національних інтересів (Калиняк, 2013).
Пишучи про «нову жінку», яка постала внаслідок жіночого руху, Рудницька говорить про те, що ця жінка «творить свідомо власне життя», «вибирає собі сама сферу діяльности, визначає собі свою життєву мету» (Рудницька, 1998, с. 108). Це, на мою думку, нагадує міркування Кобилянської стосовно того, що жінка має бути власною ціллю. Проте Рудницька (1998, с. 76) йде далі й каже, що тисячоліттями культурний доробок радше був чоловічим, а не людським, оскільки жінка не мала змоги бути до нього причетною, однак тепер жінки можуть зробити крок вперед та долучитися до формування цінностей і збагачення людської культури (1998, с. 108).
Мілена Рудницька вважала, що український жіночий рух глибоко пронизаний національною ідеєю. Вона зазначила важливість Жіночого конгресу 1934 р., організованого «Союзом Українок», як для активізації роботи жіночих організацій, так і для зміцнення зв’язків між різними українськими територіями (Рудницька, 1998, с. 158). Така аргументація мені дуже перегукується зі словами Кобринської стосовно значення жіночого альманаху. У своєму виступі на честь відкриття Жіночого конгресу, Рудницька говорить про те, що присутніх «єднає ідея національна й ідея жіночого руху», а їхній фемінізм є вірою в те, що «в творенні національної культури та в змаганнях Нації та її істнування, волю і силу, українська жінка має сповнити велику ролю» (Рудницька, 1998, с. 164).
У Рудницької є також окрема стаття, присвячена націоналізму та фемінізму. Там вона наполягає, що взаємні закиди фемінізму та націоналізму є невиправданими. Їм слід рухатися узгоджено, як союзникам, адже через реалізацію творчих можливостей жінки фемінізм зможе «скріпити життєздатність та енерґію нації», а нація є тією формою суспільного життя, «до якої довела нас історична еволюція».
Історикиня Олеся Хромейчук писала, що «той факт, що Рудницька критикувала лише методи, якими користувалися націоналісти, а не саму ідею національної емансипації як кінцеву мету, понад індивідуальне звільнення, означав, що, під кінець 1930-х, феміністичний підхід до державотворення рішуче програвав мілітаризованому націоналізму, який пропагувала ОУН» (Khromeychuk, 2018, p. 14). Проте я вважаю, що позиція Рудницької була багато в чому послідовна упродовж 1920-х та 1930-х. Це була візія фемінізму, від якої було невіддільним національно-визвольне питання. Для Мілени Рудницької, як і для її попередниць, було важливо не лише те, що вона жінка, але що вона українська жінка.
Підсумки
Український націоналізм, як було слушно обґрунтовано історикинями, перебуває в серйозному конфлікті із жіночими інтересами загалом та з феміністичними інтересами зокрема. Проте це не означає, що фемінізм і націоналізм є принципово непоєднуваними. Навпаки, у цій статті я продемонструвала, що для самих жінок, ранніх українських феміністок, національне та жіноче питання були взаємопов’язаними. Український фемінізм початково формувався і розвивався не лише як захист жіночих інтересів, але і як захист українських інтересів у контексті імперіалістичних загроз. На мою думку, інтерсекційна оптика допомагає зрозуміти його розвиток крізь перетин жіночої та національної ідентичностей. Це не означає, що варто виправдовувати практики й погляди українських націоналістів, коли вони суперечать феміністичним інтересам. Для мене це означає, що для українського фемінізму турбота не лише про жінок, але і про Україну, є не тільки можливою, а й навіть вельми характерною.
У сучасній Україні деякі згадані виклики досі актуальні, а інші вже були подолані. Україна має свою незалежну державу, українська мова захищена законодавчо, українські жінки мають рівний доступ до освіти із чоловіками. Проте українська держава перебуває під загрозою існування через війну, розв’язану проти неї Росією. Сексизм і досі є поширеним явищем в українському суспільстві, жінки заробляють істотно менше за чоловіків, а також виконують набагато більше неоплачуваної роботи та менше залучені до прийняття політичних рішень.
На мою думку, жінкам, для яких важлива українська ідентичність та боротьба української нації та держави за існування, буде корисним досвід ранніх українських феміністок, які активно поєднували національне та жіноче питання. Їхня перспектива демонструє, що можливо і природно опікуватися обома питаннями одночасно, а отже немає потреби жертвувати одним заради іншого. Це однаково лишає відкритими питання того, як на практиці боротися із гендерною нерівністю в умовах війни чи, пізніше, повоєнного стану. Проте інтерсекційна оптика надає простір до зближення фемінізму й націоналізму та надає певність у тому, що вагомість національного питання для жінок необов’язково свідчить про їхнє нехтування жіночими інтересами, адже вони навпаки можуть бути нероздільними.
Подяка: Я хочу подякувати Стефанії Сідоровій за те, що розповіла мені про «Українську Феміністичну Мережу», за наші обговорення і за те, що заохочувала мене податися. Я також дуже вдячна моїй науковій керівниці під час обміну на аспірантурі впродовж 2022 р. в університеті Ґлазґо, професорці Ребецці Кей, яка спрямовувала мене впродовж дослідження та без якої аргументи та ідеї, запропоновані в цьому тексті, були б неможливими. Я дякую команді «Української Феміністичної Мережі», особливо Ганні Манойленко, за допомогу із вдосконаленням тексту й за надану можливість його опублікувати.
Використана література:
Калиняк, Л. (2013). Політичні суперечності між УНДО та ОУН і поляризація українського руху в Польщі (1932–1935). Наукові Зошити Історичного Факультету Львівського Університету. 2012–2013, 13–14, 549–563.
Кісь, О. (2013). Між особистим і політичним: ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у 1940–1950-х роках. Народознавчі зошити, 4, 591–599. http://nbuv.gov.ua/UJRN/NaZo_2013_4_5
Кобилянська, О. (1927). Царівна. Рух.
Кобринська, Н. (1887а). Переднє слово. У Н. Кобринська & О. Пчілка (ред.), Перший вінок (сс. 1–3). Друкарня Товариства ім. Шевченка.
Кобринська, Н. (1887b). Руське жіноцтво в Галичині в наших часах. У Н. Кобринська & О. Пчілка (ред.), Перший вінок (сс. 68–102). Друкарня Товариства ім. Шевченка.
Кобринська, Н. (1887с). Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові. У Н. Кобринська & О. Пчілка (ред.), Перший вінок (сс. 457–463). Друкарня Товариства ім. Шевченка.
Пчілка, О. (1887а). Перший вінок. У Н. Кобринська & О. Пчілка (ред.), Перший вінок (с. 4). Друкарня Товариства ім. Шевченка.
Пчілка, О. (1887b). Товаришки. У Н. Кобринська & О. Пчілка (ред.), Перший вінок (сс. 231–360). Друкарня Товариства ім. Шевченка.
Рудницька, М. (1998). Статті. Листи. Документи (М. Дядюк, Упор.). Місіонер.
Bohachevsky-Chomiak, M. (1982). Feminism in Action: The Ukrainian Women’s Union between World Wars. Women’s Studies International, July, 2, 20–24.
Bohachevsky-Chomiak, M. (1988). Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies.
Botts, T. (2017). The Genealogy and Viability of the Concept of Intersectionality. In A. Garry, S. Khader, & A. Stone (Eds.), The Routledge Companion to Feminist Philosophy (pp. 343–357). New York and London: Routledge.
Cooper, A. J. (1892). A Voice from the South. The Aldine Printing House.
Erlacher, T. (2021). Ukrainian Nationalism in the Age of Extremes: An Intellectual Biography of Dmytro Dontsov. Harvard Ukrainian Research Institute.
Haan, F. de, Daskalova, K., & Loutfi, A. (2006). Introduction. In F. de Haan, K. Daskalova, & A. Loutfi (Eds.), A Biographical Dictionary of Women’s Movements and Feminisms. Central, Eastern, and South Eastern Europe, 19th and 20th Centuries (pp. 1–15). Central European University Press.
Havryshko, M. (2018). Love and Sex in Wartime: Controlling Women’s Sexuality in the Ukrainian Nationalist Underground. Aspasia, 12(1), 35–67. https://doi.org/10.3167/asp.2018.120103
Khromeychuk, O. (2018). Militarizing Women in the Ukrainian Nationalist Movement from the 1930s to the 1950s. Aspasia, 12(1), 1–34. https://doi.org/10.3167/asp.2018.120102Morrison, J. (2021). Invoking Intersectionality: Discursive Mobilisations in Feminism of the Radical Left. Social Movement Studies, 20(6), 635–651. https://doi.org/10.1080/14742837.2020.1858779
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.