Повномасштабна агресія росії торкнулась усіх та кожн_у в Україні. Починаючи з лютого 2022, хтось вступили до Збройних Сил України (ЗСУ), хтось почали займатись волонтерством на потреби військових і цивільних, хтось були вимушені полишити свої домівки, і почати життя в інших містах, областях, чи навіть країнах, або ж пережити все це разом. Війна не оминула й ЛГБТК+ людей. Вони також служать і волонтерять, проживають виклики воєнного часу і мріють про майбутнє. Поки росія посилює анти-ЛГБТ законодавство, використовує дискурс «захисту традиційних цінностей» для виправдання військової агресії проти України, та цілеспрямовано шукає, ув’язнює та катує представни_ць спільноти на окупованих територіях України, українське суспільство рухається в бік більшої інклюзії та прийняття ЛГБТК+ людей. Український медіапростір поступово наповнюється історіями про ЛГБТК+ військових та активіст_ок. Часто ці історії стосуються перших трьох літер абревіатури (ЛГБ), тоді як досвіди транс- і квір-людей лишаються менш видимими.
Відповідно, ми звернулись до деяких видимих представни_ць ЛГБТК+ спільноти, не оминаючи “Т” і “К”. У цьому матеріалі ми дізнаємося більше про те, яким є їх досвід служби в ЗСУ та у волонтерстві від початку повномасштабної війни; побачимо, що змусило їх піти у військо або стати волонтер_кою; як оточення сприймає їхні ідентичності; та почуємо, яким є запит представни_ць ЛГБТК+ до міжнародної спільноти та українського суспільства.
Суспільні настрої щодо ЛГБТК+ в Україні
Подібно до багатьох інших країн, ЛГБТК+ в Україні все ще стикаються з системною дискримінацією на основі неконформної гендерної ідентичності. Деякі з викликів включають злочини на ґрунті ненависті, перешкоди на шляху до реєстрації шлюбу, дискримінацію при пошуку роботи тощо. Згідно з ILGA-Europe, станом на 2022 рік, Україна посіла 39 місце з 49 європейських країн у розрізі наявності правової бази із забезпечення прав і свобод ЛГБТК+ спільноти. Утім, важливо зазначити, що жодна зі згаданих країн не має стопроцентної інклюзії та недискримінації щодо спільноти. Крім того, ситуація до прав ЛГБТК+ є подібною до країн колишнього «соціалістичного блоку» і навіть більш позитивною (19% інклюзії) в порівнянні з такими країнами ЄС, як Польща (12%) та Румунія (18%). Відповідно, в контексті України важливо дивитись на динаміку змін, рахувати перемоги, і робити досвіди ЛГБТК+ спільноти видимими для підтримки стійкості змін.
Дослідниця Марина Шевцова відмічає сплеск ЛГБТК+ активізму в період пост-Майдану. Вона це пов’язує з розчаруванням через брак підтримки з боку новообраного уряду та стратегічним використанням моменту підготовки України до вступу в Європейський Союз. Імовірно, саме така комбінація факторів уможливила покращення законодавчої бази та ставлення українського суспільства до ЛГБТК+ протягом останніх років.
З 2015 року, Кодекс законів про працю в Україні забороняє дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. У 2022 році було прийнято поправки в «Закон про рекламу» та «Закон про медіа». Відповідно, сексуальну орієнтацію стало заборонено вказувати серед вимог у рекламі про працевлаштування, а висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків, серед іншого, щодо ЛГБТК+ спільноти стало заборонено поширювати в медіапросторі. Щобільше, з початком повномасштабної війни, різко актуалізувалось питання цивільних партнерств у спільноті. Петиція «За реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар» набрала необхідну кількість голосів, і була розглянута Офісом Президента України навесні 2023. У відповідь на петицію Володимир Зеленський зазначив про свою прихильність до ініціативи, але також підкреслив юридичні обмеження до внесення необхідних змін до Конституції України в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Правозахисний центр «Наш Світ» відзначає, що ставлення українського суспільства до ЛГБТК+ постійно покращувалося за останні 8 років. Загалом за цей період було проведено три дослідження – в 2016, 2022 та 2023 роках. Щоразу частка людей, які висловлювали негативне ставлення зменшувалась – із 60,4% до 38,2% та до 33,9%. На 2023 рік частка тих хто позитивно ставиться до ЛГБТК+ людей становила 15,5%, нейтрально – 45,3% опитаних. У 2016 році таких людей було 3,3% та 30,7% відповідно. У дослідженнях 2022 та 2023 року також видно зростання підтримки прийняття закону про одностатеві партнерства – з 23,6% до 28% опитаних. Хоча відносна більшість опитаних і залишається проти партнерств, таких людей стає менше – 38,9% у 2023 проти 41,9% у 2022 році. Чітко видно, що в українському суспільстві загалом стає більше прийняття ЛГБТК+ людей. Але якою є ситуація у війську?
ЛГБТК+ і армія в Україні
Перший публічний камінгаут в українських Збройних Силах стався у 2018 році. Військовий Віктор Пилипенко, відкритий гей, також став засновником громадської організації «Українські ЛГБТ військові за рівні права», яка має на меті боротьбу за рівноправ’я ЛГБТК+ спільноти. Хоча формально від проголошення незалежності України у 1991 гомосексуальні стосунки стали декриміналізовані, на практиці люди часто приховують свою орієнтацію через страх осуду. Така практика нагадує контроверсійну американську доктрину 1993-2011 років “Don’t ask, don’t tell”, або ж DADT («Не питай і не кажи»). DADT дозволяла гомосексуальним людям служити за умови, що вони не будуть розкривати свою орієнтацію. Хоча це і виглядало, як прогрес, доктрина призвела до «полювання на відьом», негативно вплинула на групові динаміки. Відповідно, ситуація в Україні на правовому/декларативному рівні довгий час була більш прихильною до негетеронормативних людей, ніж, наприклад, в Америці. Станом на 2023, ЛГБТК+ люди в Україні служили, як мінімум, у 52 підрозділах. Проте перший камінгаут стався аж 27 років після проголошення незалежності України і 4 роки від початку російської агресії. Чому так?
Дослідниця Аніка Бьоргес (2023) та громадська активістка Інна Ірискіна (2023) переконані, що війна стала каталізатором до змін для ЛГБТК+. Для багатьох страх російської окупації та втрата досягнень у правовому полі виявився сильнішими за потенційну гомофобію та трансфобію в ЗСУ. Своєю чергою, позитивній динаміці у сфері прав і свобод посприяла саме присутність відкритих ЛГБТК+ людей у війську та їхня участь у війні. Цікаво, що суспільний рух проти криміналізації ЛГБТК+ в американському контексті у середині 20 століття очолювали в тому числі військові. Наприклад, Френк Камені, військовий, став засновником філії однієї з перших організацій із захисту прав геїв в Америці, як-от Матташинське товариство (1950). Після здійснення камінгауту Камені був звільнений зі служби, а судовий позов щодо поновлення на службі було програно. Попри програну справу, історія Френка Камені дала потужний поштовх до подальшої боротьби за права спільноти та більшої інклюзії ЛГБТК+ людей. Відповідно, бачимо, що ширші суспільно-політичні зміни та служба у збройних силах є взаємопов’язаними.
Повертаючись до українського контексту, варто згадати про дослідження щодо дискримінації різних груп у ЗСУ та сприйняття ЛГБТ людей в Україні. Важливо зазначити, що дослідження досвідів дискримінації мають вагомі методологічні обмеження, часто пов’язані зі стигмою і небажанням дискримінованих груп ділитися негативним досвідом. На результати досліджень часто також впливає медійність теми, змушуючи людей перебільшувати або применшувати поширеність явища чи гостроту проблеми. Відповідно, маємо результати опитувань, згідно з якими близько 40% респондент_ок припускають, що ЛГБТ військові зазнають дискримінації (Рейтинг 2023) і 34% припускають що люди, як на військові службі, так і поза нею, стикаються з негативним ставленням на основі своєї сексуальної орієнтації (КМІС 2023). Варто зауважити, що ці цифри показують сприйняття дискримінації ЛГБТ іншими, а не реальні досвіди людей зі спільноти.
Інтерв’ю з представни_цями спільноти проведені у рамках того самого дослідження Рейтингу показують, що дискримінація проявляється частіше в образливому гуморі або булінгу. Формальної дискримінації, як-от у вигляді менших зарплат, насильного переведення в інші підрозділи або ненаданні медичної допомоги не зафіксовано. Виключенням є психологічна допомога, тому що психологи інколи самі мають дискримінаційні упередження, проте їхню низьку кваліфікацію критикували багато респондент_ок не лише в контексті ставлення до меншин. Також зазначали, що багато залежить від командира.
Цікаво, що стосовно камінгауту респондент_ки наводили аргументи, аналогічні до американської DADT політики: багато хто вважає сексуальну орієнтацію виключно особистою справою. Серед респондент_ок були й відкриті гомофобні люди, які не хотіли служити з представни_цями ЛГБТ взагалі, а також випадки аутингу. Негативні наслідки камінгауту або аутингу самі військові компенсують власною психологічною стійкістю, підтримкою близьких та дружніх побратимів та командувачів. Велика кількість військових продовжує приховувати свою орієнтацію. Попри описані приклади негативного ставлення, в цілому автор_ки дослідження зазначають про відносно менш часті випадки дискримінації щодо ЛГБТ спільноти. Такі зміни асоціюють із контекстом повномасштабного вторгнення, коли багато людей зі спільноти долучились до служби та волонтерства.
Дослідження Рейтингу та КМІС сфокусоване на ЛГБТ, концентруючись на досвідах груп ближчих до гетеронормативного стандарту. Щоби доповнити картину, ми вирішили поспілкуватися з гендерно неконформними людьми, які служать у війську або займаються волонтерством. Їхній внесок у наближення перемоги має бути поміченим та оціненим, так само як усіх інших військових, а їхні ідентичності прийняті суспільством, яке вони захищають та підтримують.
Історії гендерно неконформних людей в армії та волонтерстві
Кафа, Клєма (вони/вона)
Військовослужбовиця Збройних сил України, аеророзвідниця
Кафа є переселенкою з Криму:
“У 2014 році, коли росія збройним шляхом захопила півострів Крим, моє життя сильно змінилось. Майже рік мені довелось жити в окупації. У 15 році я переїхала в Київ, навчатись в старшій школі.”
У Києві, навчаючись в університеті Шевченка, вона боролась проти харасменту в університеті та домоглась звільнення викладача-харасментера, але через тиск та булінг кинула навчання в Україні та мігрувала в Німеччину, де і жила до повномасштабної війни. Потім вона вирішила доєднатись до ЗСУ:
“…прийняла рішення готуватись до вступу в Збройні сили України: тренуватись, бігати, читати книжки пов’язані з тактикою, топографією, зв’язком. Вже в Україні пройшла курси з аеророзвідки та з часом долучилась до побратимів та посестер. Мені здається, що бойова робота це те, до чого готувало мене життя. І весь свій досвід життєвий як людини викристалізувався для цього.”
Свою гендерну ідентичність та її роль у війську вона описує так:
“Я не вважаю себе жінкою, я не вважаю себе чоловіком. Я не приймаю гендерну норму. Я бойова одиниця. Я людина, яка існує поза цим. Я не можу вписати себе в гендерну норму і не вважаю це за потрібне.”
Щодо дискримінації ЛГБТК+ людей в ЗСУ – найважливіше оточення:
“Немає [прямих досвідів дискримінації різних груп ЛГБТК+], але з досвіду інших людей можу сказати, що всім складно по-різному. Й чоловіки, й жінки в армії можуть бути гомофобними, тому це залежить від оточення дуже сильно. На своєму досвіді можу сказати, що багато хто розпускає плітки позаочі, але напряму ніяких конфліктів не спостерігалося. Люди, з якими я працюю, толерантні, тому саме у моєму колективі немає ніяких проблем із цим.”
Кафа розповіла, що саме досвід дискримінації під час життя в окупації є важливою мотивацією відстоювати свободу в ЗСУ:
“Про свою ідентичність говорю доволі відкрито і публічно для репрезентації.
Я робили камінгаут в бригаді, але не всім це понятно і це теж ок. Це складна тєма. Розуміння важливості репрезентації вибудувано і пов’язано з моїм досвідом життя в окупації, на власні очі пережитого та побаченого в Криму. Того що бути іншим було не можна. Але всі мають право на кохання та вільне життя. За це я власне і воюю. За себе, за вільне життя своїх майбутніх дітей та тих, хто потім буде жити у вільній, соборній, суверенній Україні. В країні, яка побудована для них. Щоб такі слова як “права людини”, “інклюзія”, “свобода слова” мали значення, а не просто були номінальними нормами, які по факту нічо не значать. Я вважаю, що підвалини для цього є. Головне не опускати руки і боротися за те, у що віриш.”
Хелена Марк (вона)
Військовослужбовиця
Трансдівчина
Досвід Хелени є менш позитивним:
“До повномасштабної війни я вже була півтори роки на контрактній службі. Прийшла в армію з метою їхати воювати, плекала рожеві уявлення про «побратимство та єдність», встигла пройти базову військову підготовку і перед моїм першим виїздом (який не стався) у мене виявили хворобу, з якою не відправляють воювати, зруйнувались всі мої плани на службу. Начмед тодішньої частини Наталія Булах (лікарка, офіцерка) зробила розголос моєї хвороби, причетності до ЛГБТК+ спільноти та почала кампанію по булінгу, переслідуваннях, нападах на мене, це все тривало 10 місяців…”
Допомогло Хелен знайомство з Віктором Пилипенком – головою ГО “Українські ЛГБТ+ військові за рівні права»:
“Знайомство з Віктором мене врятувало. Він надав чіткі вказівки з протидії та захисту себе на службі, підтримував та надав розголосу моїй історії, тим самим убезпечивши мене. Я відчула на власній шкурі, як бажання служити країні розбилось об жорстокість та нетерпимість до моєї інакшості. Перед повномасштабною я виграшно завершувала свою боротьбу з гомофобним керівництвом та колективом, які чинили жахливі речі.”
“Прослуживши два роки в армії, я набралась достатньо мужності, щоби визнати та прийняти себе як трансгендерну дівчину і вже почала транс перехід.”
Хелен розповіла, як наважилась відкрито заявити про свою ідентичність на службі:
“Я зрозуміла, що більше не маю сил притворятись, називати себе в чоловічому роді та старим іменем, було прийнято рішення зробити макіяж і вийти з ним на ранкове шикування, щоб більше ні в кого не лишалось питань та сумнівів. Робити було це страшно, я потайки нафарбувалась і йшла на шикування з перцевим балончиком. День мого камінг-ауту попав на день з іншими важливими подіями і до мене не було особливо діла, начальство висловило підтримку, звертається навіть в жіночому роді.”
Стосунки з побратимами залишаються складними, проте зусилля Хелен мають і позитивні результати:
“Мої стосунки з колегами погані, тому що вони підтримують патріархальний устрій, являються представниками токсичної маскулінності та зневажають все, що не входить в їх світогляд. Я ж більш прогресивних поглядів і постійно розповідаю їм про фемінізм. Ми через це часто конфліктуємо. Проте я часто займаюсь просвітою колег стосовно ЛГБТК+ людей, нормалізації, багато людей змінило своє ставлення на краще після спілкування зі мною.”
Антоніна (вона/її)
Мінометниця, режисерка, акторка, перформерка
Небінарна людина
Як і Кафа, Антоніна родом з Криму та постраждала від російської окупації:
“Я народилась в Сімферополі та до 14 року прожила там. Я намагалась чинити супротив окупації та анексії Криму [через координацію волонтерської допомоги для українських військових]. За що окупаційна влада мене не полюбили, ФСБ стало підозрювати мене в організації руху Правого сектора в Криму, що, звичайно, не є правдою.І я вимушена була тікати з Сімферополя.”
Будуючи життя заново, вона обрала творчі професії стала режисеркою та акторкою. Утім Антоніна знову обрала боротися проти окупантів після початку повномасштабної війни:
“До 24 лютого я була режисеркою, перформеркою, акторкою. В мене була запланована серія прем’єр в Театрі Драматургів. Але почалась повномасштабна [війна].
Було три опції – їхати з міста, сидіти в бомбосховищі або йти в тероборону. Ми вибрали тероборону. У теробороні два дні ми з партнером Сашком ночували, у чому були, – на підлозі, на кахлі, знайшли якийсь картон. Потім уже з’явилися волонтери, і поступово з’явилися речі. Зараз є все необхідне. Нас годують, поять. Є каримати, спальники.
Якийсь час ми були в теробороні Києва, а зараз ми мінометники на передовій. До 24 ми з Сашком не тримали в руках ані автоматів, ані мінометів. З мінометами ми познайомились вже на вогневих позиціях. Навчання в нас було одразу по ворогу. Ніколи не думала, що буду воювати зі зброєю в руках. Але після повномасштабного вторгнення вирішила, що це єдиний правильний шлях для мене зараз.
Я воювала на Херсонщині, Харківщині та на Бахмутському напрямку. Але найбільш мені запам’яталася Херсонщина, перший бойовий досвід.”
Антоніна не ідентифікує себе ані як жінку, ані як чоловіка:
“Тож обрала для себе бути не бінарною людиною. Використовую займенники вона/її щоби проблематизувати гендер, на який виглядаю.”
Камінг аут зробив життя комфортнішим, і з побратимами Антоніні пощастило:
“Камінг-аут зробила за рік до повномасштабного вторгнення. В тепличних умовах роботи в театральному колективі. Там все пройшло нормально і ніяк не вплинуло на робочий процес. Але я відчула як життя повністю змінилося і як змінилася я.
З моїм взводом в армії мені теж дуже пощастило. В моєму взводі всі дуже толерантні. А першим питанням мого командира до мене було про мої займенники.”
“Нам сказали: треба взяти позивний. Я одразу, щоб розставити всі крапки над “Ї“ і нічого нікому не пояснювати, обрала позивний “Антоніна”. Ніхто досі не розуміє, що таке небінарна людина. Але зараз проводити лекції в армії про гендерні ідентичності не на часі. Люди як зрозуміють, так і зрозуміють. Зазвичай щодо мене використовують займенник “він”, але багато побратимів та посестер використовують “вона”, що дуже приємно.”
“Після повномасштабного вторгнення до лав армії прийшло багато добровольців. Серед них були ЛГБТК+ люди. Це спричинило хвилю камінгаутів в армії. Це в свою чергу підняло дискусію про ЛГБТК+ людей в армії на новий рівень. Почали говорити про їх права. Про негайну необхідність прийняття закону про партнерства. Рівень гомофобії, трансфобії та сексизму впав. Нам все ще є над чим працювати, але позитивні зміни в галузі прав людини в Україні очевидні. Ще є багато проблем, але ми все ближче до європейських цінностей та все далі від пострадянської травми.”
Крім військової служби, люди з ЛГБТКІ+ спільноти активно долучені до волонтерської діяльності. Вони допомагають, збираючи кошти на потреби армії, цивільних, організовують благодійні заходи та навіть мають власні фонди. Волонтер_ки розповіли нам про те як війна вплинула на їх активізм та про особливості сприйняття спільноти під час війни.
Едвард Різ (він/його)
Активіст, колишній координатор комунікацій «КиївПрайду»
Квір
Едвард народився в Дніпрі, жив там до 2019 року. Довгий час вони з партнером займалися зооактивізмом, проводили Марші за тварин в Дніпрі як волонтери UAnimals, благодійні події та кінофестивалі заради допомоги тваринам. До Києва він переїхав після 12 років аб’юзивних стосунків та партнерського насильства. З 2020 до 2023 року працював в ГО “КиївПрайд” на різних позиціях, займався волонтерством в “Інсайті” і “Transgeneration”. В громадський активізм він прийшов з IT:
“Коли стало зовсім важко існувати в шафі і приховувати трансгендерність. Там би не зрозуміли.”
На початку війни у 2014 він допомагав пораненим військовим в дніпровських клініках. За півтора року повномасштабної встиг багато зробити і закордоном:
“... встиг побути біженцем в Данії … і відвідав 10 європейських прайдів як лідер українських колон і спікер. … Я виступаю перед іноземними квір-аудиторіями, політиками_кинями та зірками в країнах-партнерах, представниками_цями міжнародних організацій. Розповідаю про Україну, про війну, про російські злочини і небезпеку російської культурної експансії, про необхідність надання нам зброї та гуманітарної допомоги. Я пишаюся промовою на головній сцені Берлін Прайду цього року. Це один з найбільших прайдів в Європі, і всі ці тисячі людей, …, слухали про героїзм українського народу. В Німеччині не заведено говорити про росіян погано, і тим не менш ми це робимо. Також за кордоном збираємо кошти на допомогу Силам оборони України, маємо свої збори для колеги з КиївПрайду, що пішли служити.”
Описуючи складність своєї ідентичності, Едвард планує далі боротись за права та комфорт квір-людей в Україні:
“Я не є ні жінкою, ні чоловіком. Ніколи не ідентифікував себе з жодним із цих понять, моя свідомість і саморозуміння існують десь далеко, паралельно з Ч/Ж. Набір статевих органів не обов’язково співпадає з тим, ким людина є насправді, і от мені не підходить жоден з наборів. Так, в паспорті у мене стоїть одна з цих двох літер, а скоро буде стояти інша, бо в Україні поки що не можна поставити третій гендерний маркер. Після перемоги буду працювати над тим, щоб це стало можливим.”
Зараз Едвард є самостійним активістом поза ГО, він займається поширенням інформації про транслюдей у своїх онлайн блогах. Він розповів, що їхнє становище є особливо складним, тому що вони є фактично невидимими для держави як у війську, так і загалом в суспільстві, але також не завжди вдається адвокатувати за їхні права в громадських організаціях. Едвард вважає важливим демократизацію громадських організацій, щоби збудувати інститут репутації в українському активізмі.
Щодо ставлення до транслюдей в ЗСУ, співзвучно до результатів дослідження “Рейтингу”, він вважає що воно віддзеркалює упередження суспільства:
“Я думаю що це нерівність така ж сама в контексті війни, як і в принципі нерівність в ставленні до гомосексуальних людей, геїв, лесбійок, бісексуальних людей і трансгендерних людей. Тому що не тільки в Україні в принципі це така досить складна тема, коли вважається, що проблеми трансгендерних людей менш важливі, ніж проблеми гомосексуальних людей. І я зустрічав таку думку в багатьох гей-активістів та активісток, що “давайте спочатку вирішимо ситуацію з цивільними партнерствами, з нерівністю, а потім можливо подумаємо про транслюдей.””
Едвард розповів, що таку проблему зустрічав і в інших країнах спілкуючись з трансактивістами. Особливо закони та обмеження в доступі до необхідної медичної допомоги погіршують ситуацію. В Україні ж мало відкритих транс- та небінарних людей у війську, а ті, хто служать, натрапляють на великі труднощі:
“…саме про їхні потреби й проблеми не говорять. Я знаю декількох транслюдей, які перебувають зараз у війську на передовій, яким важко діставати ліки, ну в плані гормональні препарати. І вони навіть відмовляються від них, і зупиняють свій трансперехід на певний час поки вони у війську, щоби це не було додатковою проблемою.”
Замість висновків
Військова служба і волонтерство у часи повномасштабної війни безперечно є викликом для всіх. Українська армія воює проти сили супротивника, що переважає, змушуючи вчорашніх цивільних, воювати без розуміння, коли це все закінчиться. Аналогічно, необхідність постійної адвокації та пошуку ресурсів для підтримки спротиву російській агресії є виснажливою і часто невидимою роботою. З розповідей наших співрозмовни_ць ми бачимо, що залишається багато проблем зі сприйняттям ЛГБТК+ спільноти в Україні. Зокрема це стосується транс- та небінарних людей, які є практично невидимими та не відчувають тих невеликих покращень, які хоча б частково є в гомосексуальних людей. З іншого боку, повномасштабна війна сприяла безпрецедентній мобілізації та згуртуванню суспільства. Вона сприяла протидії упередженню щодо ЛГБТК+ людей, які продемонстрували, що є активною частиною суспільства, яка цінує свободу і робить свій внесок в боротьбу з окупантами. Українському суспільству є куди вдосконалюватись та демократизуватись. Разом із Кафою, Хелен, Антоніною, та Едвардом ми віримо, що Україна не тільки переможе у цій війні, а й стане простором, де права людини не залежатимуть від гендеру, статі, чи сексуальності.
Ми віримо, що момент кризи може стати вікном можливостей для позитивних трансформацій. Українське суспільство та ЛГБТК+ спільнота зокрема вже роблять багато для уможливлення таких змін. Утім цю війну Україна не може виграти самотужки. Тому, якщо ви маєте можливість впливати на уряди тих країн, де ви знаходитесь, вимагайте продовження військової та гуманітарної підтримки України. Пам’ятайте про історії Хелен, Антоніни та Едварда. Пам’ятайте про багатьох людей, які змушені жити під російською окупацією. Ми розраховуємо на вашу солідарність. Ваша солідарність є критично важливою для української перемоги та подальших здобутків ЛГБТК+ руху в Україні.
Дисклеймер: Матеріал підготовано на основі інтерв’ю, опублікованих Феміністичною Ложею влітку-восени 2023.
Думка авторок не обов'язково відображає позицію членкинь організації.