Після початку повномасштабного вторгнення росії, мій партнер і я на кілька місяців поринули у фултайм волонтерство, віддаючи цій справі не лише всіх себе, але й багато власних заощаджень. Ми закуповували тактичне й медичне спорядження, розвозили купу всього всіма усюдами, фандрайзили серед наших закордонних колег, прилаштовували за кордон тварин тощо. Упродовж останніх 18 місяців ми кілька разів стикалися з різними великими організаціями й фундаціями, які хотіли допомогти Україні. На жаль, більшість цієї співпраці була не такою плідною, як того хотілося б. Великі організації та ми, місцеві волонтер_ки, перебували в різних реальностях: ми не могли дозволити собі робити щось повільно, бо часто кожна година була важливою. Ми не могли дозволити собі бути нерішучими. Цей текст є рефлексією про наш досвід волонтерства. Він про різні реальності, у яких існують великі гуманітарні гравці та низові ініціативи. І про те, хто насправді виявляється ефективнішим.
Першу версію цього тексту було написано для журналу «Замотка», проєкту ГО «Фріфілмерз», але оновлено для онлайн-публікації на сайті ГО «Українська феміністична мережа за свободу і демократію».
Непорозуміння: як усе починалось
Генрі, 27 років. Не знаю, чи йому є, на що нарікати в житті. Мені видається, що ні. Але не здивуюся, якщо, на його думку, у його житті купа проблем. Щоправда, мені ті проблеми, найімовірніше, не зрозуміти. Бо останні півтора року в моїй країні йде повномасштабна війна. Ми з друзями волонтеримо, збираємо гроші на потреби військових і цивільних, прилаштовуємо бездомних собак і паралельно намагаємось зберегти рештки «кукухи» й іноді приділяти час роботі, де платять гроші, які власне й уможливлюють усю цю діяльність.
Генрі живе в Лондоні. Він закінчив Кембридж (так, саме той), і зараз працює на велику компанію. Він отримує собі свої щомісячні кілька тисяч фунтів, не працює після 18:00 і на вихідних. Він почувається корисним, адже його роботодавець — великий гравець у сфері гуманітарної допомоги, підрядник самої ООН.
На жаль, ми з Генрі не знаходимо порозуміння і я його щиро ненавиджу. Разом із його роботодавцем та ООН. Мені не звикати, що люди з першого світу зараз вважають українців емоційними та неврівноваженими. Останнім часом я дійсно дуже емоційна.
Генрі щиро не розуміє, у чому проблема: він шукає в Україні водіїв-волонтерів, які б погодилися поїхати за лінію розмежування, — тобто прямо до ворога — з доставлянням продуктових наборів. Він не розуміє, чого таке безневинне — на його думку — запитання викликає в мене та інших такі емоції. «Якісь ці українці неврівноважені», напевно, думає він.На той час уже було відомо про російські обстріли евакуації людей з Ірпеня, обстріл гуманітарного коридору з Маріуполя, обстріл коридору з Камʼянського в Запорізькій області. Генрі чи то не знає про це, чи то щиро не розуміє, чому ані я, ані інші його контакти в Україні не відгукуються на це, здавалося б, просте прохання.
Розгалужений низовий гуманітаризм vs. фордизм великих організацій
Ця сварка між мною та Генрі відбувається на початку травня 2022 року. Повномасштабне вторгнення росії триває вже майже два з половиною місяці. Російські війська вже зробили перший «жест доброї волі» та пішли з півночі України. Ланцюги постачання вже починають налагоджуватися. Місцеві ж волонтер_ки в Україні й надалі латати діри там, де не справляється держава. На допомогу поодиноким волонтер_кам постійно приходять низові, зокрема феміністичні, ініціативи. Саме такі ініціативи зробили суттєвий шмат роботи для людей на окупованих територіях і територіях, де ведуться бойові дії. Наприклад, завдяки феміністичним волонтерським мережам на окуповані території потрапляють предмети гігієни та засоби екстреної контрацепції. Незабаром, описуючи цей феномен волонтерства в Україні, дослідниці назвуть це «розгалуженим гуманітаризмом». В Україні досі не чути й не видно сліду від великих гуманітарних гравців типу Всесвітньої продовольчої програми ООН. Генрі мене запевняє, що вони неодмінно допоможуть Україні. Їм треба ще трошки часу продумати логістику.
Звісно, проблема не в самому Генрі. Проблема в тому, що великі міжнародні організації — як от продовольча програма ООН — не взаємодіють із бенефіціарами допомоги напряму. Натомість вони використовують для цього низку підрядників — посередників — які не лише роблять увесь процес надання гуманітарної допомоги більш розтягнутим у часі, але також дорожчим, більш неповоротким і менш ефективним. Дорожчим — бо робота кожного субпідрядника (як-от компанії-роботодавця Генрі) доволі непогано оплачується. Більш неповоротким — бо, по-перше, чим більше підрядників у ланцюжку, тим більше часу йде на комунікацію. По-друге, маючи між бенефіціаром і донором гуманітарної допомоги кілька інших ланок, донору стає складніше бути гнучким і швидко реагувати на зміни в потребах бенефіціара. Мало того, велика кількість міжнародних донорів гуманітарної допомоги можуть взагалі не питати в тих, хто потребує допомоги, про їхні преференції та ієрархію потреб. Великі міжнародні гуманітарні організації часто надають перевагу однотипній допомозі, яка не підлаштовується під потреби конкретної соціальної групи.Дослідниці Елізабет Кален Дан та Івона Калішевська порівнюють спосіб роботи міжнародних гуманітарних організацій із фордистським виробництвом: «Для отримання, зберігання та розподілу допомоги, гуманітарні організації перейняли централізовану масштабну логістичну систему фордизму. Фордизм, з його наголосом на конвеєрному виробництві стандартизованих продуктів, покладався на систему розподілу, яка також приділяла увагу масштабу. Замість того, щоби доставляти продукцію нерегулярно та невеликими партіями, великі виробники-фордисти випускали велику кількість продукції, яку потім доставляли та зберігали в центрах розподілу й на складах, де вона очікувала на подальше використання чи поширення для споживання». Так само великі гуманітарні організації типу ООН роблять ставку на велику кількість однотипної продукції, яку можна довго зберігати на складах перед роздачею бенефіціарам.
Обсяги допомоги та ефективність різних гуманітарних гравців
Не варто забувати, що сфера гуманітарної допомоги — це також індустрія, загальна вартість якої на 2021 рік склала 31,3 мільярда доларів США. Проте, на жаль, великі міжнародні гуманітарні організації далеко не такі ефективні, як того б хотілося (у фінансовому плані також). Дослідниця гуманітарної сфери Елізабет Кален Дан стверджує, що за грубими підрахунками, з кожного долара, яким оперує така організація, кінцевий бенефіціар отримує лише 37 центів. Решта ж — 63 центи — осідає в різних підрядників. Центр глобального розвитку — незалежний аналітичний центр, що досліджує сферу гуманітарної допомоги — подає схожі цифри. За його підрахунками, до місцевих урядів, НУО та бізнесу в країнах призначення допомоги, доходить лише 32 % коштів на гуманітарну допомогу. Тобто майже дві третини коштів осідають у різних підрядників. Часто ж ці підрядники — знову ж таки, як-от роботодавець Генрі у Великобританії, — перебувають зовсім не в країнах, які потребують гуманітарної допомоги.
Тому злість і розчарування, що більшість українців і українок відчуває до великих міжнародних організацій, цілком зрозумілі. Великі організації справді заслуговують на ту критику, що вони отримали, не зумівши швидко зорієнтуватись і допомогти Україні ані на самому початку повномасштабного вторгнення, ані, наприклад, після підриву росіянами Каховської ГЕС. За даними незалежної дослідницької групи Humanitarian Outcomes, упродовж перших шести тижнів після повномасштабного вторгнення, майже вся гуманітарна допомога в Україні була організована та надана місцевими організаціями та волонтерами. Ці дослідники стверджують, що «за кількома винятками, навіть міжнародним організаціям, що вже були присутніми в Україні, знадобилося щонайменше п’ять тижнів, щоби повернутися та відновити роботу, перш ніж розпочати будь-яке постачання допомоги». Невелика ж кількість міжнародних організацій, які вже мали співробітників і співробітниць в Україні у квітні 2022 року, тільки починали тоді свою роботу. Але вони не могли дістатися непідконтрольних уряду територій або територій, за які тоді точилися гострі бої, як-от Маріуполь.На думку цієї дослідницької групи, попри те, що місцеві українські НУО та волонтерські групи надавали першими місяцями після повномасштабного вторгнення ледь не всю необхідну допомогу, вони отримали лише 4,4 мільйона доларів США — а це лише 0,003 %, тобто три тисячні відсотка. Так, суттєво менше одного відсотка від загальної кількості прямого фінансування. Натомість гіганти гуманітарної індустрії як-от різні агенції ООН отримали 71 % загальної кількості фінансування. Цей дисбаланс вражає.
Замість висновків
Зважаючи на те, як саме оперують великі міжнародні організації, їхню негнучкість і нездатність швидко реагувати на потреби, та непропорційно велику кількість грошей (зокрема через донати), яка їм дістається, заклики до реформи гуманітарної індустрії не викликають подиву та нерозуміння. Ці зміни давно на часі. Але вже зараз ми можемо робити маленькі кроки для відновлення рівноваги у сфері гуманітарної допомоги. Йдеться про прості істини, що завжди краще підтримувати місцеві організації та волонтерські групи напряму. Саме на їхніх плечах — найбільший тягар і саме вони роблять найбільше роботи. Щобільше, саме низові ініціативи та локальні організації не можуть дозволити собі втомитися від війни та «вийти» з країни. Бувши закоріненими в контекст, проживаючи війну поруч зі своїми близькими та щоденно відчуваючи на собі наслідки вторгнення, такі ініціативи й далі працюють. Вони допомагають людям після деокупації територій. Вони ж працюватимуть і після закінчення війни, допомагаючи відбудувати міста й життя. І саме вони — а не великі організації — найбільше потребують підтримки, зокрема фінансової.
До речі, та сама очікувана гуманітарна допомога від Всесвітньої продовольчої програми, яку Генрі обіцяв у травні, надійшла в Київ у вересні. Хто її розвозив? Гарне питання. Принаймні частину цих важезних коробок розвозили серед людей з інвалідністю авторка цього тексту та її партнер. На власних авто, за власний бензин, у вільний час у суботу. Цієї ж самої суботи десь у Лондоні, напевно, за келихом пива сидів Генрі й думав про те, як йому пощастило працювати на організацію, яка так турбується про знедолених людей.
Хотілося б вірити, що відповідь волонтерських мереж на виклики, які створило повномасштабне вторгнення, змусять систему міжнародної гуманітарної допомоги змінитися. Масштаб волонтерства та способи організації допомоги (те, що домінують локальні, маленькі, часто низові ініціативи) в Україні зацікавив багатьох дослідниць, які хочуть вивчати цей досвід. А українські ж ініціативи останнім часом дедалі більше й гучніше говорять про несправедливості, що є всередині міжнародної гуманітарної сфери. Адже вони направду мають, що сказати. Хочеться сподіватися, що інтерес до України та готовність українських ініціатив навчати й ділитися досвідом, дійсно стануть поштовхом до змін.
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.