Популярний соціо-еволюціоністський погляд на зміну динаміки влади між різними групами людей у суспільстві говорить нам, що ми, жінки сьогодення, є найбільш емансипованими за всю “історію людства”. Та чи так це? Що, якщо наші праматері були значно вільнішими за нас? Звідки взялись усталені уявлення про патріархат та як вони впливають на нашу реальність, стосунки між собою та нашу самість?
У своїй найновішій книзі “Патріархи” Анджела Саїні не лише задає ці та купу інших складних та важливих питань, а й робить відчайдушну спробу знайти на них відповіді.
Межі предмету її дослідження амбітно широкі – історія патріархату від появи до сьогодні. Однак, для вирішення такого непростого завдання Саїні застосовує аналогічно широку кількість джерел, методів досліджень, літератури та анекдотичного досвіду. Аналізуючи та розвіюючи популярні (і часто шкідливі) міфи про патріархат, авторка посилається на антропологічні, археологічні, історичні та гендерні дослідження, філософські праці, власні інтерв’ю з дослідницями та лідерками думок. Книга вперше побачила світ у 2023, а український переклад Нати Гриценко взагалі цьогорічний, тож посилання та кейси, які розглядає Саїні відносно нові та актуальні для сьогодення. Зокрема, вона аналізує події та передумови сучасного гендерного контексту у пострадянських та країнах колишнього соцтабору, а також путінської росії.
“Патріархи” – цікаве та багатогранне дослідження, що відступає від сухого формату та мови академічних текстів, натомість пропонуючи глибоку, вдумливу та емоційну рефлексію. Її поява є важливим внеском у таку необхідну, особливо зараз, дискусію про патріархат, його вплив на наше індивідуальне та колективне існування. Інтерсекційний та антиколоніальний підхід до аналізу та вибору матеріалу пропонує різнобічну картину патріархальної дійсності. Водночас, книга викликає ряд питань і критичних зауважень, зокрема у тому, що стосується застосування цих принципів до досвіду жінок* у країнах з радянським чи комуністичним минулим.
Центральною ідеєю “Патріархів” є критичне розвінчення устояного, майже аксіоматичного в нашому суспільстві уявлення, що патріархат це універсальне, “природнє” та споконвічне явище. Саїні пропонує погляд на патріархат як на частину колоніальної західноєвропейської культури, що часто насаджувалась поколонізованим спільнотам як інструмент встановлення контролю та покори. Більше того, вона стверджує, що сучасний західний “білий” фемінізм попри свою домінантну позицію в феміністичній академії, інтелектуалізмі та навіть протестних практиках часто є значно менш прогресивним (навіть за власною дефініцією), ніж уявлення та практики гендерних взаємин у місцевих поколонізованих спільнотах.
У своєму аналізі Саїні проходить через усю хронологію історії патріархату впродовж відомої (чи, принаймні, досліджуваної) історії людства. Водночас, замість спроби історичної реконструкції, вона пропонує дещо інакше – критику та розвінчання історичних міфів, що лежать в основі панівної патріархальної свідомості. Так, починаючи з опису популярних у академічних колах, масовій культурі та “колективному підсвідомому” теорій про гендерні взаємини у первісних спільнотах, авторка доводить, що жодна з них не грунтується на достатній кількості матеріальних підтверджень. Вона підсумовує, що теоретизування на тему первісних спільнот говорить нам значно більше про нас, людей сучасності, аніж про досліджувані спільноти. Авторка прослідковує, як розвиток археології та появи нових знахідок змінювали переконання про історію патріархату, і як врешті більшість з цих переконань продовжували валідувати примордіалістський погляд на патріархат як на “природній” та неминучий стан речей.
У своїй критиці популярної та академічної історії та поширених у ній історичних міфів, Саїні багато посилається на книгу антрополога та анархіста Девіда Гребера та археолога Девіда Венгрова “Початок усього. Нова історія людства” (The Dawn of Everything: A New History of Humanity). До того ж, письменниця використовує подібний концептуальний підхід до аналізу історичних міфів, застосовуючи його виключно щодо гендерних ролей та взаємодій. Цей фреймворк допомагає розкрити одну з основних тез авторки – гендерна нерівність не споконвічна, не універсальна та не обов’язкова.
Концептуально та світоглядно “Патріархи” також перегукуються з феміністичними класикинями. Зокрема, у своїх рефлексіях Саїні застосовує деякі ключові ідеї Дони Гаравей, як от критика есенціалізма щодо гендерної ідентичності та її універсальності, критика “нейтральної науки” та політичної незаангажованості знання. Крім того, у запропонованому нею розумінні витоків, природи та атрибутів гендерної нерівності впізнається дефініція, яку використовувала бел гукс – “білий суперматистський капіталістичний патріархат”.
Інтерсекційний підхід у “Патріархах” допомагає розкрити множинність досвідів та неуніверсальність патріархату і гендерних ідентичностей. Відкидаючи євроцентричний підхід, Саїні звертається до знань та досвідів корінних народів та поколонізованих спільнот, яких “біла західна цивілізація” часто маргіналізувала та виключала з дискусії про гендерні взаємини. Антиколоніальна оптика, яку використовує авторка, пропонує альтернативний погляд не лише на гендерну нерівність як таку, а й історію гендерної емансипації та фемінізму. Свої спостереження Саїні підкріплює цікавими ілюстраціями. Так, зокрема, вона розповідає про містечко Сенека-Фоллз у американському штаті Нью-Йорк, колиску американського суфражизму, де влітку 1848 року відбулась перша в історії США конференція, присвячена правам жінок. Авторка зауважує, що попри те, що для білих американок ця подія стала неабиякою політичною віхою, ті права та свободи, яких вимагали ці жінки були лише “невеликою часткою того, що мали корінні американки на цій самій території” до приходу білих колонізаторів. Вона описує традиційні гендерні ролі у місцевих громадах (племена ленапе, онондага тощо) та приходить до висновку, що у багатьох випадках особиста та політична суб’єктність жінок у цих спільнотах була значимішою ніж їхніх сучасниць з Європи чи європейських колоній. Більше того, Саїні підкреслює, що для багатьох корінних народів був непритаманний бінарний погляд на гендер та сексуальність, і безліч з цих спільнот послуговувались термінами на позначення третього гендеру – ідея, що досі недосяжна для консервативної традиціоналістської більшості.
Попри плідне та глибоке намагання авторки дотримуватись інтерсекційних принципів у дослідженні, важко обійти критикою ті частини, де вона говорить про СРСР та дійсність радянських жінок. На сторінках “Патріархів” постає дещо романтизована та ідеалізована картинка радянського, Саїні описує обіцянки радянських комуністів про жіночу емансипацію як реальність. Так, наприклад, схвально згадуючи про розподіл праці та рівень працевлаштування радянських жінок у порівнянні з їхніми сучасницями з Західної Європи та США (що разюче відрізнялись на користь громадянок СРСР), авторка не говорить про існування в “країні рад” кримінальної відповідальності за статтею “дармоїдство”, що унеможливлювало вибір для цих жінок як такий. Загалом складається враження, що у частинах, присвячених СРСР, Саїні потрапляє в пастку сентиментів до радянського, яка нерідко зваблює західну ліву академію. Такий підхід ігнорує досвід та реальність жінок з радянського та пострадянського просторів, для яких “радянське” далеко не завжди означало “емансипативне”, а радше “репресивне”.
Однак, попри критику, “Патріархи” – це важливий вклад у необхідну дискусію. Книга пропонує не лише широке розмаїття матеріалів, джерел, літератури та кейс-стаді, а й живу політичну рефлекцію щодо того, де ж таки взявся патріархат, коли він піде та як нам з усим цим бути. Текст Саїні – це заклик задавати складні питання і відкидати прості відповіді, нагадування, що якщо патріархат мав початок, то йому неодмінно настане й кінець.
Євгенія Кіфенко, активістка