Марія Маєрчик, Ольга Плахотнік, С. Кровлі, переклад Надії Чушак
Вступне слово до перекладу
від Марії Маєрчик та Ольги Плахотник
Події, які передували цьому інтерв’ю, уже трохи віддалилися в часі, а гострота переживань вщухла. Усе трапилося в січні 2024 року у містечку Санта Ана (Santa Ana Pueblo), що в штаті Нью Мексико, на черговій щорічній конференції американської асоціації «Sociologists for Women in Society», скорочено SWS. Це одна з найдавніших і найвідоміших північноамериканських соціологічних феміністичних організацій. Вона виникла 1969 року внаслідок відокремлення групи соціологинь від Американської соціологічної асоціації (ASA) як вираз протесту проти структурного андроцентризму і расизму в ASA.
Ми летіли на конференцію з піднесеним настроєм, бо SWS нагородила нас почесними відзнаками за досягнення у сфері фемінізму та гендерних студій: Ольга була обрана Global Feminist Partner, а Марія отримала відзнаку Honorary Feminist Sociologist. На церемонії вручення, яка зібрала понад 300 осіб, ми виголосили дві короткі пленарні доповіді, де говорили про війну в Україні, імперіалізм і расизм, і потребу міжнародної феміністичної солідарностости в боротьбі проти колоніальних геноцидних воєн. А потім трапилося дещо, що спустошило і пригнітило нас.
Усе почалося після перерви на каву. Посередині наступного пленарного засідання група людей раптово окупувала сцену, протестуючи проти расизму на конференції. З їх промов ми поступово зрозуміли, що їх турбувало те, що «біла війна» в Європі – себто напад Росії на Україну – отримує непропорційно більше уваги як у програмі конференції, так і у світових медіях, тоді як війну в Палестині відсунуто на другий план. Протест був емоційним, супроводжувався різкими промовами і звинуваченнями. Щоб означити масштаби наслідків цієї інтервенції, скажемо тільки, що після цього президент організації подав у відставку, організація почала процедуру зміни статуту, змінився керівний склад, відбулися перевибори, кілька років були закриті публічні майданчики організації, наприклад, відключена можливість дописувати в офіційну розсилку (бо словесні сутички продовжували спалахувати там і після події). Активні процеси трансформації тривали кілька років, але й тепер ще процес відбудови організації не скінчився. Очільники протестної групи покинули організацію.
В той момент на конференції в Нью Мексико ми були у шоковому стані й опинилися у відверто парадоксальній ситуації. Справа у тім, що коли посеред пленарного засідання ця група людей рушила на сцену із пропалестинськими гаслами, ми обидві доєдналися до групи. Ми й раніше підписували листи солідарности на підтримку палестинського населення і брали участь у вуличних пропалестинських протестах, бо вважаємо, що жоден народ не може бути знищуваний, і що геноцидні війни проти Палестини й України мають більше спільного, ніж відмінного. Тож ми доєдналися до протестної групи на сцені конференційної зали, щоб лише за кілька хвилин раптом з’ясувати, що основним об’єктом їхнього обурення були саме ми й інформація про російську війну в Україні.
Це інтерв’ю було вперше опубліковано англійською мовою в журналі «Гендер і суспільство», який є органом цієї ж організації, SWS. Це рецензований академічний журнал, один із найбільш рейтингових і цитованих у Північній Америці в сфері гендерної соціології. Головні редакторки журналу, Шарміла Рудраппа (Sharmila Rudrappa) і Патріша Річардс (Patricia Richards), які теж були присутні на тій конференції, звернулися до С Кровлі (S. Crawley) із пропозицією записати це інтерв’ю, щоб дати нам можливість більше розповісти про Україну, війну, фемінізм і процеси в нашому суспільстві. Ми щиро вдячні редакторкам журналу за таку нагоду. Дякуємо також С Кровлі (S. Crawley), які були саме тим президентом організації, якому довелося зрезигнувати, аби призупинити гострі сутички й дати організації можливість відновитися після конфлікту. Дякуємо С за дружбу, співпрацю й феміністичну солідарність. Дякуємо Анастасії Чеботарьовій за інтерес до інтерв’ю, ідею й організацію перекладу. І, певна річ, не в останню чергу, дякуємо надії чушак за здійснення чудового феміністичного перекладу цього тексту.
С
Давайте розпочнемо зі знайомства. Марія Маєрчик та Ольга Плахотнік – квір феміністичні науковиці з України, які наразі працюють у Німеччині. 2024 року Ольга отримала нагороду Global Feminist Partner від організації Sociologists for Women in Society (SWS). А я в ролі президента SWS номінував Марію на відзнаку Honorary Feminist Sociologist. Тож, може ми розпочнемо із того, звідки ми знаємо одне одного та з вашої феміністичної роботи в Україні до початку нашої співпраці у 2011 році?
Марія
Дякую, С. Дозволь я розпочну із висловлення глибокої вдячности за отримання відзнаки Honorary Feminist Sociologist. Це велика честь.
Ольга
Я також хочу подякувати Міжнародному Комітету SWS за нагороду Global Feminist Partner. Для мене це велика честь, і я дуже цим зворушена.
Перед тим, як ми підемо далі, хочу зазначити, що Марія та я говоритимемо у цьому інтервʼю одним голосом. Ми працюємо у співавторстві уже багато років, і нам комфортно говорити в унісон. У нас є й осібні сфери експертизи, однак про феміністичний активізм і феміністичні, ґендерні та квір студії ми пишемо найчастіше разом.
Марія та Ольга
Ми з приємністю згадуємо нашу тривалу співпраця із тобою, С. Усе розпочалося 2008 року, коли Марія, як стипендіатка програми ім. Фулбрайта, проводила дослідження в Університеті Південної Флориди, де й познайомилася з тобою. Після повернення, ми підготували ґрантову заявку “Ґендер, сексуальність та влада” й запросили тебе, С, а також Туулу Ювонен із Фінляндії увійти до команди проєкту, скерованого на розвиток викладання гендерних та квір студій в університетах пост-радянського регіону. Нам пощастило отримати ґрант та втілити чудовий 3-річний проєкт (2011-2014), спонсорований Фундацією Відкритого Суспільства (Open Society Institute). Проєкт обʼєднав понад 30 осіб на різних ступенях академічної кар’єри із восьми країн. Семінари проходили головно в Україні, де ми слухали лекції (наприклад, Джека Галберстама, Йоанни Мізелінської, Стіві Джексон) та багато полемізували. Оскільки ми тісно працювали із квір теоріями та феміністичними епістемологіями, проєкт вплинув на виробництво знань у регіоні. Тепер, понад 10 років по тому, ми усе ще підтримуємо зв’язок і співпрацюємо в різних контекстах.
С
Одним із головних засновків проєкту було критичне дослідження феміністичних та квір теорій і активізмів із дуже транснаціональної перспективи, адже пост-радянське наукове товариство перебувало у діалозі із вченими із Заходу.
Марія та Ольга
Так! А водночас, цей академічний проєкт був нерозривно повʼязаний із активізмом, бо серед нас були люди із різних активістських ініціатив. У 2012, під час нашого семінару в Києві, ми усі взяли участь у феміністичному марші з нагоди Міжнародного жіночого дня та провели ще деякі активістські інтервенції у інших містах. Чи памʼятаєш це, С?
С
Дуже виразно памʼятаю. Це було неймовірно. Ну що ж, цей симпозіум [дискусія на сторінках журналу «Гендер і суспільство» – пер.] визнає, що наукові та активістські групи “осмислюють специфіку локальних досвідів, щоби теоретизувати можливі феміністичні майбуття”. Давайте розпочнемо із ситуації в Україні. Як ми знаємо, повномасштабна війна розпочалася у лютому 2022 року, проте анексація Криму, а потім і прикордонні сутички, тривають із 2014 року. Чи могли би ви описати, що відбувалося у сфері фемінізмів в Україні за цей тривалий період?
Марія та Ольга
Ну, 2014 рік став переломним моментом для багатьох із нас через потужний політичний зсув: протести на Майдані завершилися втечею тодішнього президента із країни, після чого Росія нелегально анексувала Кримський півострів та розпочала війну на Донбасі. Але нові низові пост-радянські чи пост-соціалістичні форми феміністичних активізмів виникли раніше, близько 2008 року. Від кінця 1990-х років лиш поокремі особи – науковиці чи ЛГБТ активістки – називали себе феміністками, але не було низових феміністичних груп чи рухів, а фемінізм на той час у пост-радянському неопатріархальному суспільстві й поготів уважали “брудним” словом. Деякі українські феміністичні ініціативи, що виникли між 2008 і 2014 роками, стали міжнародно відомими. Ти можеш памʼятати ФЕМЕН, які протестували, оголюючи груди, щоби привернути увагу медіа, а на їх оголених тілах були написані політичні гасла. Приблизно у той самий час з’явилося декілька інших важливих феміністичних груп. Свободна – це була анархо-феміністична ініціатива, яка організувала перші феміністичні марші у Києві десь у 2008 чи 2009 році. Пізніше, у Києві утворилася Феміністична Офензива, Самба бенд РОР та кооператив Resew, а у інших містах – інші організації. Ці ініціативи працювали із питаннями глобального капіталізму, расизму, націоналізму, правої мобілізації, релігійного фундаменталізму, трансфобії, гомофобії та ґендерно-зумовленого насильства. Звісно, в Україні були також і ліберальні феміністичні групи, втім, деякі із них поступово трансформувалися у транс-ексклюзивний фемінізм, на жаль.
Але 2014 рік став вирішальним для нас усіх. Саме тоді розпочалася війна, і серед феміністичних груп почали точитися гострі дебати стосовно того, якою має бути феміністична відповідь на війну.
С
Розкажіть більше про те, як початок війни у 2014 вплинув на феміністичні ініціативи в Україні.
Марія та Ольга
Війна запустила цілковито нові процеси. Однією з причин був раптовий приплив фінансування від європейських донорів у сферу феміністичного активізму, який до того в Україні ніколи не отримував стільки уваги із Заходу. Це фінансування просувало дуже специфічну повістку, яку ми б охарактеризували як неоліберальну та мілітаризовану. Неолібералізація (також у формі НДО-ізації) українського феміністичного та ЛГБТ активізму не була новим феноменом (Dmytryk 2022; Husakouskaya 2019). А от мілітаризації раніше не було. Під мілітаризацією фемінізму ми маємо на увазі явище у феміністичному дискурсі, коли людські життя ієрархічно ранжуються залежно від їх участі у збройних силах, або коли ідеї, повʼязані із військом і військовими, проєктуються як морально вищі та сумірні з феміністичними сценаріями майбутнього.
Спершу, жінки-комбатантки опинилися у центрі феміністичної повістки. Дійсно, коли війна розпочалася у 2014 році, багато жінок долучилося до армії, керуючись відчуттям морального обовʼязку; для багатьох, втім, це було також питанням економічного виживання. Раптом, вони стали обʼєктами героїзації та романтизації завдяки фотовиставкам та фільмам про жінок-комбатанток чи дослідницьким проєктам, які їх прославляли. Інші групи жінок, які виникли у той самий час, – наприклад, внутрішньо переміщені жінки чи жінки на окупованих територіях, – ніколи не отримали ані такої ж репрезентації, ані такої ж уваги. У мейнстримному феміністичному дискурсі запанувала опінія, що позаяк жінки отримали доступ до збройних сил, то ґендерні стереотипи в Україні подолано, а патріархат підважено. На фоні масового вимушеного переміщення людей із східних регіонів України, драматичного зростання бідності та трудової міграції із країни, розповсюдження травматичних досвідів та жаских проявів насилля (наприклад, деякі організації повідомляли, що коли домашнє насилля коїв ветеран війни, йому швидше за все, усе сходило із рук), мілітаризована феміністична повістка стверджувала, що ґендерна рівність та ситуація із правами людини в Україні лише покращується. ЛГБТ активізм також приміряв на себе мілітаристичні шати: апелювання до громадянських прав все частіше обґрунтовується тим, що геї та лесбійки також воюють на фронті. Згідно цієї логіки аргументації ЛГБТ люди тепер буцімто нарешті дійсно “заслугували” на права. Таке рамкування, на нашу думку, посутньо хибне, оскільки ми не вважаємо, що громадянські права треба “заслужити”.
С
Видається, що, по суті низові широкі та більш інтерсекційні анти-капіталістичні феміністичні ініціативи, які існували до 2014 року, були замінені на неоліберальну мілітаризуючу повістку, яку просував притік капіталу.
Марія та Ольга
Так, але ця зміна відбулася не миттєво. Певний час після 2014 року, невеликі феміністичні квірні групи продовжували протистояти неолібералізації та мілітаризації феміністичного дискурсу. Вони піднімали питання глобального капіталізму та критикували колоніальність, де Україна відіграє роль буферної периферії між двома центрами капіталу: Росії та Заходу. Деякі із цих груп працювали із питанням насильства, якому піддаються людські тіла під час війни. Наприклад, активістська група ПВА ПВА говорила про поширення насильства із лінії фронту до приватної сфери. Група створювала анти-мілітаристичні графіті у громадських місцях, тоді фотографувала та поширювала їх за допомогою соціальних медій. Також, у відповідь на конкурс Євробачення, який проходив у Києві 2017 року і який проголосили “святом різноманіття”, квір феміністичний проєкт “Бідність, війна, Євробачення” привертав увагу громадськості до випадків насильства, скоєного державними інституціями, щоби “розчистити” Київ для міжнародної публіки. Мова йшла, наприклад, про підпал ромського поселення чи винищення безпритульних собак. “Чи бідність це теж одна із форм різноманіття?” іронічно запитували вони на одному із своїх лозунгів, рефлексуючи таким чином над неоліберальним присвоєнням дискурсу прав людини та цинізмом проведення таких святкувань у країні, втягненій у війну. (Схожу критику політик сексуальности та расування ромського населення в Україні див.: Pagulich [2020]).
У той період були й інші невеликі низові ініціативи, які протистояли мілітаризації та неолібералізації феміністичного активізму: Гетероприреченість, ЗБОКУ, Фрау Куна, група Розмита повістка, Сіль та деякі інші. Що важливо, їхні повістки були анти-капіталістичними та анти-расистськими, але також анти-колоніальними. Вони трактували капіталізм як глобальну та колоніальну форму влади і розуміли, чому колоніалізм та колоніальність релевантні теми для України. Ми назвали такі фемінізми “неподієвим фемінізмом” (Mayerchyk and Plakhotnik 2021), показуючи, що ці непоказні низові ініціативи функціонують поза модальністю “подій” та “успіху”, який в межах грантової економіки неуникно “вимірюється” кількістю заходів та медіа повідомлень про них. На жаль, у контексті західного фінансування, яке скерувало активізм у вузько означену неоліберально-мілітаристичну феміністичну повістку, “неподієві” феміністичні та квір ініціативи в Україні були маргіналізовані та поступово повністю знищені. Їх було позбавлено платформ для висловлювань, витіснено з публічних заходів, окремі особи вигоріли та покинули активізм, а дехто вирішили долучитися до мейнстримних НДО з економічних міркувань.
Хочемо прояснити: наша критика не стосується НДО як таких; так само не стосується вона практик фінансової підтримки. Але ми критично ставимося до тиску – епістемологічного, дискурсивного, чи економічного – який здійснюється посередництвом фінансування і змінює та стирає локальне феміністичне продукування знань та активізм. Звісно, деякі донори підтримували низові феміністичні та квір групи і миробудівничі ініціативи в Україні. Проте, це були ізольовані випадки, які висвітлюють значно більш системну та проблемну тенденцію.
С
Цікаво, що ви піднімаєте питання того, як мілітаризм просочується у культуру. Виходить, поточна дронова війна в Україні через “гейміфікацію” має конфігурацію відеогри, у якій військові отримують бали за попадання по цілям (Booth 2025). Схоже, я пригадую, як у 2003 році, після початку військових операцій США у Іраці та Афганістані, в американському суспільстві стало модним носити камуфляж та їздити на Гамерах (це різновид джипу, першопочатково створений для армії). Мілітаризація проймає культуру.
Марія та Ольга
Власне так. Ми дізналися про цю рамку, що підсвітлює підступне переплетіння культури та мілітаризму від нашої дорогої подруги Синтії Енло (2019, наприклад). Додатково, ми намагаємося сказати, що у нашому випадку зовнішнє фінансування сприяло мілітаризації умів, а ще цей процес став частиною мейнстриму як форма фемінізму. У результаті, сьогодні в Україні існує багато феміністичних організацій, але немає анти-мілітаристичного фемінізму. Він існував після 2014 року, але не вижив до 2020-х років. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, анти-мілітаристичних феміністичних голосів уже не було чутно. Звісно, збереження критичного дискурсу щодо мілітаризації під час війни – за умов, коли наші спільноти кожного дня потрапляють під атаку ракет та дронів імперських сил – це напрочуд складне завдання. Проте, це завдання дуже важливе, адже саме воно дозволяє нам уявляти серед неослабного мороку війни хоч якісь форми майбутнього. Таку відсутність можна потрактувати як ознаку глибокої кризи глобальної анти-мілітаристичної повістки. Сьогодні у нас ще немає відповідей, і, що навіть прикметніше, у нас немає хороших запитань.
Ми знаємо, що до 2014 року, в Україні відбувався тривалий та сталий процес демілітаризації. У 1991 році країна відмовилася від свого ядерного арсеналу, і цей процес повністю завершився до 2001 року. Розміри української армії поступово зменшувались і в жовтні 2013 року уряд зупинив призов. Ми уважали, що це належний політичний розвиток. Сьогодні ж сотні тисяч людей мертві, а війна триває, і кінця краю їй не видно. Які запитання ми можемо поставити на підставі цього досвіду? На нашу думку, ми, як феміністична спільнота, наразі програли цю боротьбу.
С
Приплив зовнішнього неоліберального фінансування до України допомагає нам зрозуміти двобічну колоніальну головоломку, яка існує сьогодні в Україні. Україна тривалий час була в колоніальній залежності від Росії, але також відчуває колоніальний тиск капіталу, що оперує через західні фундації. Наша колега Юлія Сорока та я прослідкували схожий вплив щодо ЛГБТК дискурсу в українських медіа (Soroka et al., 2023; див також Shchurko 2025). Я думаю, що саме цього про Україну не розуміють багато феміністично налаштованих людей, які симпатизують Україні: що ви насправді живете під колоніальною владою і Росії, і Заходу.
Марія та Ольга
З обох боків, так. Без огляду на те, як різно (чи навіть протилежно) ці колоніальні влади виглядають, сьогодні населення України потерпає від некрополітик з обох сторін: з боку Росії, яка ось уже майже 4 роки бомбардує та обстрілює українські міста кожного кожнісінького дня, але також і з боку Західного світу. Європейські країни не соромляться публічно декларувати, що доки війна точиться на українській території та за рахунок українських життів, це “дешева” війна. Ця війна, мовляв, стане значно дорожчою, якщо її вестимуть солдати НАТО, і ще більш такою, якщо вона прийде на територію ЄС.
С
Я думаю, що ось ця двобічна колоніальна влада – це дуже важливий та промовистий феномен, який людям необхідно зрозуміти. Просто, Захід тут не великий рятівник, як багато хто усе ще продовжує думати. Але яка ситуація із вашою власною роботою? Як війна уплинула на вашу працю?
Марія та Ольга
У певний момент ми почали рефлексувати над процесами, які ми описали вище, та писати про них. Ми збагнули, що наявні підходи та теорії не здатні пояснити наші досвіди, тож ми почали шукати релевантнішу аналітичну мову. Саме тоді ми придумали концепт “буферної периферії” та “геополітики визволення”, які здатні теоретизувати феміністичні та квір життя між двома панівними центрами капіталу та виробництва знань (Mayerchyk and Plakhotnik 2021; Plakhotnik and Mayerchyk 2023b). Пізніше, ми запропонували концепт “Далекосхідної Європи”, який віддзеркалює те, як навіть тепер на “ментальній карті цивилізації” Україна видається більш віддаленим місцем, розташованим значно далі ніж Варшава чи Москва. Ми повʼязуємо цю уявлювану віддаленість із історією імперіалізму. У нашій роботі ми звертаємо увагу на різницю між східноєвропейськими країнами, які були (чи усе ще залишаються) модерними колоніальними державами, і такими як Україна, які ніколи не були модерною імперією, і чиє населення позначене колоніальною відмінністю. Цю відмінність можна прослідкувати через аналіз того, як люди з України, які тікають від війни, попри те, що їх на Заході називають “привілейованими”, насправді структурно скеровуються на низькооплачувані, некваліфіковані, експлуататорські сегменти ринків праці (Mayerchyk, Plakhotnik and Yaremchyshyn 2026). Ми також аналізуємо те, як колоніальна відмінність формує дебати про ґендер та сексуальність і дискурси про поділ на Схід та Захід (Mayerchyk, Plakhotnik, and Ramme 2024).
На додачу до наших власних досліджень, ми намагалися створити простір для критичних феміністичних дискусій та знань, тож у 2016 році ми запустили Критику Феміністичну: Східноєвропейський Журнал Феміністичних та Квір Студій. Це журнал відкритого доступу, який публікує рецензовані академічні тексти та активістські есеї-блоги. Поступово ми побудували академічну і активістську мережу людей, що близькі нам за поглядами і мріями із Вірменії, Білорусі, Греції, Угорщини, Косова, Польщі, Румунії та інших регіонів, які готові ділитися своїми спостереженнями та досвідами.
С
Мені видається, що багато людей думають про Східну Європу як про дуже білий простір, та сумніваються, наскільки расові чи етнічні політики тут застосовні. Особливо мені ці припущення зустрічалися у контексті обговорень жахливих подій у Газі та під час порівняння воєн в Україні та Газі. Які ваші міркування стосовно цих двох конфліктів та політик раси та етнічності?
Марія та Ольга
Так, ми усвідомлюємо, що напад на Палестину та напад на Україну найчастіше протиставляються у публічному дискурсі (попри те, що зараз у світі точаться і інші війни, які отримують менше уваги, аніж обидві вищезгадані). Позірно “біла” та “привілейована” війна в Україні зображується у контрасті до “не білої” війни у Палестині. Нас дуже непокоїть ця тенденція. Ми визнаємо брутальну жорстокість злочинів проти Палестини, і ми підтримували народ Гази, долучаючись до публічних заходів та підписуючи листи підтримки. Ми визнаємо расовану історію тривалого конфлікту у Палестині. Проте, ми також бачимо багато подібного між цими двома війнами. У нашій науковій роботі ми намагаємося проблематизувати гомогенізований образ Східної Європи і таким чином продемонструвати, що її пронизують імперсько-колоніальні владні відносини та вона позначена колоніальними відмінностями. Сучасний концепт раси закорінений в історіях колоніалізму (Patil 2022), у його формах захоплення заморських земель та експлуатації корінних народів та ресурсів. Проте менше обговорюється, що деякі європейські території були колонізовані європейськими імперіями, і ці землі, народи та ресурси були також експлуатовані модерними імперіями, от лише експлуатовані люди часами не могли бути вирізненими на підставі пігменту шкіри. Однак, це не означає, що ці східноєвропейські суспільства були менш експлуатованими. Це просто означає, що їх іншували інакше, і наявні рамки теоретизування колоніальних відмінностей не спрацьовують у даному контексті. Ми хочемо сказати, що попри те, що расизм, особливо анти-чорний расизм залишається однією із найбільш брутальних форм колоніального панування, лише фенотипні відмінності не вичерпують усіх варіантів колоніального іншування.
Україна ніколи не була модерною імперією, її територію оспорювали та контролювали кілька імперій. Українство втратило власну еліту через асиміляцію у XVII та XVIIІ століттях (вона була русифікована чи полонізована) та увійшло у ХІХ століття як головно селянське населення. Це населення із XVI століття піддали тому, що тепер називають “другим покріпаченням”, яке, як і виникнення африканського рабства, згідно світ-системного аналізу Волерстіна та багатьох інших вчених, повʼязують із зародженням глобального капіталізму. Відповідно, якщо перефразувати Мануелу Боатку (2007), населення з периферій Європи, як-то українське, потрапило до модерності через “чорний вхід”. Російська імперія маркувала українське суспільство та культуру як немодерні і, пізніше, під час радянської епохи, як селянські. А у пострадянські часи, центри глобального капіталу проєктували українське населення як недостатньо цивілізоване та спроможне лише на низькокваліфіковану працю. Ця колоніальна проєкція існує і сьогодні. Тож навіть попри те, що українське населення годі відрізнити від панівних груп у плані фенотипової відмінності, нас усе ж піддавали імперському менеджменту в минулому на підставі етнічности, і піддають сьогодні на підставі громадянства. Цей імперський менеджмент проектує українське суспільство та культуру як “відсталі” чи навіть “неіснуючі”1 та визначає життєві траєкторії людей України, скеровуючи їх в економічну еміграцію, експлуатативну цілодобову доглядову працю за літніми людьми на Заході, низькокваліфіковану або нелегальну роботу, донорство яйцеклітин, сурогатне материнство для багатої закордонної клієнтури, секс роботу, низькокваліфіковані форми сільськогосподарської роботи та роботи на будівництві за кордоном тощо.
Сьогоднішня війна та ситуація в Україні – це прямий наслідок цього довготривалого імперського проєкту. Саме антиколоніальна боротьба робить ситуацію України та Палестини схожою. Ми переконані у важливості діалогів між феміністично налаштованими спільнотами із країн, які проживають війну. Ми активно беремо участь у таких дебатах, коли тільки є така можливість. Наприклад, такий діалог відбувся в Даремському університеті (Durham, UK) у грудні 2024 року, коли ми брали участь у панельній дискусії разом із феміністками із Палестини та Судану. Нам хотілося би, аби відбувалося більше розмов такого штибу, включно із дискусією про те, як відокремити анти-колоніальну боротьбу та націоналістичну мобілізацію.
С
Не знаю, чи колись із вами цим ділився, але коли ми розпочали нашу роботу в Ужгороді 2011 року, мені на той час Україна видалася досить візуально білим місцем, не настільки очевидно расово різноманітним у плані кольору шкіри, як Сполучені Штати Америки. Але також, розмови які відбувалися у рамках нашого проєкту стосувалися не расизму, а ксенофобії, і я думаю, що ця розмова вкрай сформована у частинах Східної Європи, але не проходить насправді так само у Сполучених Штатах. На мою думку, в транснаціональних феміністичних та анти-расистських дискусіях расові політики у США накладаються на найрізноманітніші геополітичні розмови, і це потім затьмарює такі концепції як ксенофобія. Відповідно, люди із США часто припускають, що якщо не видно расової відмінності, то, напевне, не відбувається ніякої анти-расистської роботи. Розумієте, до чого я веду? Часто, коли я чую, як люди говорять про Палестину у протиставленні з війною в Україні, це розгортається у контексті розмови навколо базованих у США розумінь расових політик, а не більш складних транснаціональних розумінь кастової політики чи політик ксенофобії. Дискурс із США інкорпорує у себе усе.
Марія та Ольга
Дійсно, видається, що саме США-центрична чи західноцентрична термінологія породжує такі лінгвістичні почвари як “привілейована війна” чи “VIP біженці”. Ці почвари – це ідеологічні пастки, які не просто не спроможні зупинити расизм та імперіалізм; вони навпаки їх посилюють. Нам йдеться про те, що ці огуджувальні ярлики чіпляють на переміщених осіб з України, і це позиціонує їх як проблему та обʼєкт критики, замість того, щоби скерувати критику на імперіалістичні расові системи, які, власне, спершу породжують біженство, а потім ієрархічно упорядковують мігрантизовані групи. Ці ярлики, отже, дискурсивно конструюють дві групи переміщених осіб і зіштовхують їх, програмуючи як конкуруючі за ресурси та емпатію. Ця проєкція, своєю чергою, робить неможливими міжнародні коаліції та альянси поміж мігрантськими спільнотами; ми чули в нашому феміністичному товаристві оповіді про такі невдалі спроби взаємопідтримки.2 Хоча людей з України дійсно прийняли на більш людяних умовах у західних суспільствах (і можна обговорювати, чому так сталося), врешті решт, ми не конкуруємо з іншими мігрантизованими громадами, які ведуть анти-колоніальну боротьбу, ані не стаємо повноцінно приналежними до білих приймальних суспільств. Ми віримо, що умови, на яких переміщених людей з України прийняли у ЄС та інших багатих країнах, треба поширити на усіх, хто утікає від воєн та інших катастроф.
С
Я пригадую, як ви поділилися зі мною спостереженнями щодо людей з України в ЄС. Ви обоє рефлексували над складними аспектами вашого мігрантського досвіду, але також визнавали, що люди кольору з України й інших країн не всотувалися Європою так само легко, перешкодою чому був расизм. Очевидно, що расова дискримінація на підставі кольору шкіри існує сьогодні у Європі (El-Tayeb 2011). Але ви також розповідали мені історію про певний активізм у середовищі українських мігрантських громад, які стверджували “якщо ви могли прийняти мільйони [людей з України], то чому не тисячі [людей із глобального півдня]?” Інакше кажучи, мігрантизоване населення також може підважувати расові політики, а різноманітні біженські організації можуть і таки діють у коаліції одне із одним.
Марія та Ольга
Так, замість того, щоби критикувати людей із України за доступ до статусу тимчасового захисту, цей прецедент міг би слугувати підставою для більш серйозних дискусій про те, як прийняття та інтеграція переселених осіб може, насправді, бути швидшою та більш людяною, аніж вона зараз є стосовно міграції із Глобального Півдня.
С
Ну і ось останнє питання: “Які можливості може запропонувати фемінізм у цих спустошливих ландшафтах смерти, якими керують авторитарні режими? Яких форм уяви нам потрібно, аби хоча б півдороги дістатися туди? І якої роботи потрібно для таких форм майбуття?”
Марія та Ольга
Ну, з нашої позиції, уся світова капіталістична система є проблемою. Авторитарні режими – це лише особливі випадки властиво експлуатаційної системи, якій потрібні периферії, такі як Україна та багато інших, для того, щоби продовжувати безкінечну акумуляцію капіталу. Які можливості може запропонувати фемінізм у таких спустошливих ландшафтах?
Антимілітаристське, антинаціоналістичне, антиколоніальне, антиімперське, анти-неоліберальне мислення та наміри, це, напевне, одні із найскладніших для нас завдань сьогодні, у контексті множинних воєн у цілому світі. Фемінізм залишається одним із найбільш багатообіцяючих просторів, де є можливою поява нових ідей та нових форм майбутнього. Але, ми хочемо сказати, що фемінізм повинен залишатися критичним, – особливо самокритичним та саморефлексивним, – і має керуватися проникливою суспільною сенситивністю до неймовірного різноманіття досвідів та складнощів світу, де позірно очевидні відповіді чи позірно прогресивні жести можуть бути оманливими.
Ми усі дуже добре знаємо, що омріяне феміністичне майбутнє може ніколи так повністю і не настати. Але якщо ми сформулюємо, яким воно має бути, та діятимемо для його утілення, це неминуче робитиме світ кращим місцем. Інакше кажучи, “час фемінізму” (Plakhotnik and Mayerchyk 2023a) є завжди можливим – і він продовжуватиме змінювати наш недосконалий світ на краще, чи то у малому, чи то у великому масштабі.
1Під “неіснуючим” Марія та Ольга мають на увазі давнє імперське переконання, укорінене в російському суспільстві понад два століття, яке заперечує існування української мови та культури, а отже, за переносом, і легітимність української держави. Цей повсюдний та нормалізований повсякденний дискурс зараз інструменталізується російським режимом для оправдання війни. – ред.
2 Хочемо подякувати нашим товаришкам Маріам Агамян та Галині Ярмановій за заохочувальні до роздумів розмови стосовно біженських досвідів у Берліні.