Цей текст написала переможниця конкурсу феміністичних есе 2024 року.
Нейровідмінність стала популярним словом в останній рік так точно — в більшості, соціум використовує це слово на позначення будь-яких нейропсихічних захворювань, які змінюють сприйняття людини про навколишній світ. Нейровідмінні люди сприймають звичне буття інакше: більш яскраво, більш жахливо, більш інтенсивно. У звичайних умовах. А як щодо війни?
Мені офіційно діагностували розлад дефіциту уваги і гіперактивності (або РДУГ) разом з межовим розладом особистості цього року, хоча аналізували і підозрювали довгий час до того. Обидва розлади невиліковні, завжди були зі мною і будуть — але в минулому просто не мали за собою назви. Обидва вважаються наявними в групі «нейровідмінності» — я бачу світ інакше, аніж «нейротипові» люди, які складають більшість населення нашої планети. Наукових робіт і статей щодо дорослих нейровідмінних людей навіть зараз, на піку наукової популярності, буде завжди менше, ніж будь-яких інших есе з психології, а про дії, пов’язані з війною, особливим стресом і сприйняттям нейровідмінності, ще менше.
Немає засудження в необізаності українського суспільства про наявність такого страшного слова «нейровідмінність» — його придумали зовсім нещодавно, хоча ми, люди з такими особливостями, існували весь час. Все, що «відмінне», здається неправильним і страшним, тому ігнорується, стоїть десь у підвалі разом з пропиленими банками і старими стереотипами. Треба прийняти на віру, що «атипові» люди ніколи не будуть думати, жити і дихати, як ви — і це не є поганим чи чимось хорошим. Це просто є, завжди існувало і буде.
Іноді, це варто просто знати і після — помічати, аби через стереотипність мислення не засуджувати.
Мою школу — в яку я ходила все своє життя до випуску — підірвали під час онлайн уроку, який я проводила. Школа знаходилась пішки у двох хвилинах від мого будинку — в мене вибило шибки, в під’їзді відкрились двері, хтось закричав. Мій студент злякався більше, ніж я, запитав, чи все добре і чи треба продовжувати урок? І в той момент для мене було абсолютно нормальним сказати: «Так, все добре, можемо продовжувати». Ілюзія контролю ситуації на межі з постійною дереалізацією не дозволили б мені відчути в той час потрібні емоції, піти в безпечне місце або хоча б попіклуватися про безпеку. У той момент моєму мозку вважалося більш потрібним зберегти безпеку умовних емоційних регуляцій. Мені фізично треба було зберігати ту саму позу, ті самі емоції перед камерою і продовжувати вести урок, інакше я б з тріском зламалась.
Вся моя проблемна концентрація уваги не була готова до того, що мою активну дію зупинять. Я була б так само незадоволена сусідом, який невдало зайшов у кадр, як на вибух за вікном. Приліт поруч зі мною, який мав би вибити мене з фокусу, тільки підсилив моє бажання його ігнорувати. Як він сміє переривати вирвану з мене купою зусиль концентрацію? Якщо я не звертаю увагу на вибух, його не існує. Якщо я концентруюся на уроці, про вибух я забуду — буквально.
Звичайно, це була зовсім неправильна поведінка в перші місяці війни. І це мінус того, як працює мій мозок. Для нейровідмінної людини свої маленькі ритуали — за які ми можемо сприймати роботу також — будуть важливішими, ніж усі події навколо. Навіть смертельні, як у цьому випадку. Звички, які вкарбовані в мозок, нейронну систему і кров таких людей, як я, будуть здаватися єдино вважливими, бо, якщо ми їх робимо, ми існуємо. Якщо ми припиняємо їх робити, нервова система запустить процес, який вже буде складно зупинити. Ми почнемо відчувати все занадто: пил на меблях, яскраве вуличне освітлення вночі, свою власну шкіру, яка натягується на кістки проти нашої волі. Ви можете собі уявити такий стан в ситуації, де щодня лунають вибухи по харківських вулицях? Стан, де ти маєш контролювати своє дихання, щоби не забувати, бо твоє тіло відмовляється робити це самостійно — і ти бачиш, як над тобою щось пролітає. Твоє власне підсвідоме і свідоме намагаються зачепитись хоча б за щось умовно-дійсне, до чого ти звик — але нейрони працюють не так, як їм «прописано». Вони хапаються не за ті зв’язки, біжать не з тими гормонами і дають мені «погані» сигнали. І замість того, щоб адекватно оцінити небезпеку, я сприймаю вибух не як вибух, а як перерваний процес мого фокусу. Не більше. Єдине, що я хочу зробити в цей момент, це не сховатися, а продовжити, бо тільки боги знають, як важко мені було налаштуватись! Я ігнорую вибух, бо в моїй голові його не існує — і всі хімічні процеси в моєму мозку з радістю підтримують цю ідею, тому що дереалізація і деперсоналізація ходять за руку в обох моїх діагнозах.
«Типова» людина припинить роботу, і піде в укриття, бо розуміє ризик ракетного вибуху для свого здоров’я і оцінює його небезпеку. Я, «атипова» людина, обрала продовжувати роботу, ігноруючи звуки і вибиті шибки, бо мій мозок автоматично ставить припинення «ритуалу» і концентрації робочого процесу більш небезпечним для моєї нервової системи і організму, ніж балістику. Я це не контролюю. Я так автоматично і несвідомо відчуваю. І це недолік мого стану в глобальній перспективі.
З часом, я навчила себе виходити в укриття в крайніх небезпечних ситуаціях і закінчувати роботу — так само, як звичайні люди навчили себе справлятися зі стресом від вибухів. Причина нервового стану абсолютно та сама — війна, — але смужки емоційних реакцій і першопричин переносяться по-різному нашими нейронами. І ми можемо бути найсильнішими людьми після років терапії, але наші реакції це не щось, чим можна свідомо керувати.
Це тіло, мозок і нервова система. Вони працюють так, як треба тілу, щоби вижити.
Звичайно, це не значить, що я або інші нейровідмінні люди будуть зовсім безпорадні або безвідповідальні в умовах активних бойових дій. На противагу сценарію вище, моє пливуче відчуття антиконцентрації дуже часто допомагало зібратися мені та іншим навколо. Є міф, що люди з РДУГ не вміють концентруватися зовсім — але це трохи інакше, адже ми концентруємося на всьому водночас. Звучить, як пекло, іноді так і є, але це досить сильно допомагає, коли логічне мислення стоїть у пріоритеті.
Я зустріла 24 лютого 2022 року в потязі Маріуполь-Харків. Розбуджена в холодному потязі дзвінком мами о п’ятій ранку, почула «Харків під ракетами». Маріуполь під ракетами. Всі.
Інформація про повномасштабне вторгнення не пройшлася по мені, як паніка, скоріш як швидке усвідомлення неминучого. Завдяки моїй «вбудованій» здібності аналізувати кілька речей водночас, я за три хвилини розуміла своє положення: я не викличу таксі; треба забрати документи і своїх котів з 16 поверху на околиці міста; у людей, від яких я їду з Маріуполя, вимкнені телефони. Я доїхала і зібрала все — без найменшої паніки. Мені не було страшно чи нервово — мій мозок обробив інформацію швидше за інших, я була на стадії прийняття відразу — і це точно плюс того, як працює мій організм.
Я ніколи «не нервувала» не тому, що мені все одно, а тому що мої нейрони працюють в інший швидкості і посилають інші імпульси мені в голову. Швидко вирішую проблеми після вибухів і тверезо аналізую ситуацію не тому, що в мене був досвід — війна для мене теж вперше в мої тоді 22 роки — а тому, що інакше не вмію. Це схоже на неможливість зупинити чхання.
Часто через особливість мислення людей з РДУГ та іншими атиповими розладами звинувачують у відсутності емоційної реакції, у її неправильності. Це звинувачення у «недостачі» співчуття або «неправильних емоцій» лунає часто.
Сукупність подій, яка може статися з «типовою» людиною впродовж місяця може викликати в неї перелік різних почуттів і емоцій — і така сама сукупність подій у нейровідмінної людини може повністю змінити її характер, змусити стати вербально неспроможною або повністю підлаштувати свої «ритуали» під агресивну буденність. Уявіть, що яскравість викручують на повну і включають музику на колонках, які звучать прямо у вас в голові — це сприйняття, з яким я живу. Уявіть, що музику перериває вибух — і відчувається у вас у кістках. І у вас фонить, поки ще щось прилітає, здається, акурат по вашій нервовій системі. Це відчуття, з яким живуть усі нейровідмінні, в Україні також. Симптоматика моїх розладів — це відчувати «занадто». Зараз, коли війна стає буденністю, треба розуміти і приймати нові звички ваших друзів, у яких діагностовані чи стоять під підозрою розлади групи; яскравість і до війни була на максимум. У новій реальності ми просто не хочемо осліпнути.
Чим далі, тим більше я розумію, як важливо ставитися з розумінням до людей, які не можуть вимовити речення в цілому, до людей, яким треба тримати в руках специфічний фіджет або налаштовуватися на початок діалогу декілька разів. Для того, щоби бути в безпеці, треба «заземлятися» — відчувати реальність. І нехай краще у людей ця реальність буде в іграшці в руках, не зважаючи на осудливі коментарі «більше не дитина, чому грається», аніж у відсутності безпеки і пошуку «заземлення» в ігноруванні небезпеки, як було в мене. Щоби бачити навколишній світ через цю підвищену чутливість і гучність — тим паче в умовах бойових дій — життєво необхідно відчувати себе вільною у своїх ритуалах і рухах. Вам не буде сильно заважати, якщо людина буде хитатися з боку в бік, поки говорить речення, але для людини це буде настільки ж важливим, як дихати.
Моя подруга, переїхавши з Харкова, кожного для ввечері закриває штори в один і той самий час, і вимикає всюди світло, навіть коли воно їй потрібно. У неї аутистичний спектр третьої групи, вона може працювати, говорити і прикидатися типовою, але ритуальність заради заспокоєння зберігається все її життя.
Раніше їй було спокійніше, коли вона заварювала чай із цукром у конкретний час після роботи — але тепер у неї з’явився ритуал вимикання світла і закривання кімнат по черзі, бо залишилася звичка «світлового маскування» під час першорічних воєнних дій у Харкові. Вона розуміє, що вона в безпеці, їй не страшно, але стане, якщо вона припинить це робити. Патерн поведінки — навіть алогічної, — який фіксується нейровідмінним мозком, як шлях до врегулювання і безпеки, може з’явитися на фоні стресу і здаватись незрозумілим абсолютно всім, окрім самої людини.
Можливо, вона буде до кінця всього життя вимикати все світло в закритих кімнатах після 17:30. Можливо, мої друзі з Маріуполя все життя будуть чути свист у вухах. Можливо — але поки ми знаходимося тут і зараз, без різниці, скільки діагностованих патернів у людини буде і скільки максимально особистих, — єдине, що ми можемо робити, це бути уважними і емпатичними один до одного.
Співчуття і прийняття — це одне з небагатьох аспектів, яке відрізняє нас від тих самих рептилій з меншим або відсутнім рівнем абстрактного і критичного мислення, а тому ми — люди. І якщо ми хочемо такими людьми залишатися, ми маємо бути уважними не тільки до людей, які ходять так само, як і ми, а також до людей, які літають, плавають, не рухаються і котяться. В умовах війни може не бути часу на «я розумію, чому ти так себе поводиш», але точно має бути час на «я приймаю, що ти так робиш», тому що взаєморозуміння має вибудовуватися в стінах країни, щоби раз за разом склеювати її разом, коли ззовні цю навіть емоційну соборність намагаються розірвати, зжувати і виплюнути.
Те, чим ми відрізняємось, має бути вказівкою на різнобічність нації як спільноти, а не на причину для внутрішнього засудження через незнання.
Якщо ми не будемо піклуватися один про одного і одна про одну, то не буде ніхто. І якщо серед населення є люди, які мають особливу структуру мислення, бачення і відчуття, то найменше, що ми всі можемо зробити, це намагатися це прийняти і усвідомити. Неможливо зрозуміти, як літають птахи і що вони при цьому відчувають, але чомусь ми не дивуємося, коли голуб злітає в небо. Це факт, який ми вивчили в школі. А це есе — факти про людей навколо вас, які людство вчить у процесі.
Думка авторки не обов'язково відображає позицію членкинь організації.