У тіні великих міст, гучних медіа-історій і звітів про міжнародну допомогу залишається інший бік боротьби – тихий, постійний, але майже непомітний. Це села, де попри війну, евакуацію, відсутність доступу до медицини чи стабільного транспорту, життя не просто триває – його часто тримають на плечах саме жінки. Вони – не завжди зі зв’язками чи ресурсами, зате завжди з відповідальністю: за літніх батьків, дітей, худобу, городи, школу, сусідів, громаду.
Сільські жінки в Україні завжди виконують величезний обсяг невидимої роботи. Зокрема, це вони організовують харчування в школі, збирають допомогу для фронту, доглядають за самотніми, підтримують переселенців, обʼєднують односельців, коли ті втрачають усе. Часто їхня праця не має назви чи посади, не вказана в офіційних звітах і не виноситься на панелі дискусій. Проте саме вона є основою виживання в найгостріші моменти.
З початком повномасштабного вторгнення роль сільських жінок стала ще більш критичною – вони у певному сенсі стали логістками, комунікаторками, психологинями, координаторками допомоги.
Попри це, суспільна увага й ресурси продовжують концентруватися довкола міських ініціатив, а реалії сільських громад – зокрема жіночих ініціатив – лишаються на периферії уваги. Брак фокусу на цих жінках – це не лише про несправедливість, це про втрату цілого прошарку опору, турботи й солідарності, який ми маємо бачити, визнавати і підтримувати.
У цьому матеріалі “Українська Феміністична Мережа за свободу і демократію” розповість про дві таких ініціативи та їхніх лідерок – Катерину Бистрицьку з “ЛЕО” та Любов Шерстюк з “СИЛА ЛЮБОВІ”. Ці історії – про певний спротив, адже сільські жінки не просто “виконують свою роль”, а борються за рівність, доступ до ресурсів, безпеку для себе та своїх близьких. І саме в їхньому досвіді – ключ до розуміння того, як народжується фемінізм, що діє у кризі, і чому саме місцеві ініціативи є незамінними у побудові справедливого суспільства.
Простір, де жінки – не на другому плані
У багатьох сільських громадах України досі немає безпечного й доступного простору, де жінки могли б займатися спортом, підтримувати своє здоров’я й просто мати час для себе. Фітнес-клуби – це переважно міська “розкіш”. А жінки з сіл – особливо ті, хто виховує дітей самостійно, має проблеми зі здоров’ям або доглядає літніх родичів – часто не мають можливості ані поїхати в райцентр, ані витратити кошти на спортзал. Тож турбота про власне тіло й психоемоційний стан для багатьох лишається недосяжною.
Саме тому ініціатива зі створення спортивного майданчика просто неба для жінок і дівчат стала важливим кроком до змін. Її подала Катерина Бистрицька – волонтерка благодійного фонду “ЛЕО” та заступниця директора з адміністративних питань і грантової діяльності. Фонд “ЛЕО” працює з сільськими громадами і надає допомогу цивільному населенню – особливо тим, хто опинилися в найбільш складній ситуації: жінкам із сіл, матерям-одиначкам, жінкам з інвалідністю, літнім жінкам, переселенкам.
Катерина має великий досвід у соціальній і гуманітарній роботі. Вона працювала координаторкою депутатської групи “Рівні можливості” в Полтавській міськраді, адмініструвала проєкти, повʼязані з інтеграцією ВПО, зокрема в межах ініціативи “Шелтер Полтава”. Її підхід – системний і чутливий водночас: вона добре розуміє, які саме бар’єри стоять перед жінками на місцях і як їх зменшити практичними кроками.
Під час роботи з громадами вона дедалі глибше усвідомлює, наскільки відчутним є розрив між містом і селом у контексті реалізації прав жінок. За її спостереженнями, жінки з села часто змушені відмовлятися від власних потреб через брак доступу до базових послуг, обмеження у фінансах і відсутність часу. Обмежений доступ до роботи нерідко робить їх фінансово залежними від чоловіків, що посилює ризики домашнього насильства.
“Свобода та незалежність жінки закінчується там, де закінчуються її власні гроші. Тому я завжди акцентую увагу на розвитку та самореалізації жінок, фінансовій грамотності, самозарадності”, – пояснила волонтерка.
Однією з ініціатив, реалізованих завдяки підтримці Української феміністичної мережі, став спортивний майданчик з тренажерами у селі Горщик на Житомирщині. Ідея виникла після численних розмов з місцевими жінками, які не мали альтернативи для занять спортом, окрім футбольних полів чи турніків. Розуміючи економічну недоцільність створення фітнес-клубу, Катерина запропонувала доступний і відкритий формат – майданчик.
За її словами, спершу жінки соромилися приходити самостійно, тож команда організувала групові тренування з волонтерками. Це допомогло долати бар’єри, об’єднуватись і знаходити мотивацію. Тепер жінки приходять на тренування разом, підтримують одна одну, дякують за таку можливість.
“Там, де інші бачать проблему і безвихідь, я шукаю рішення – знаходжу ресурси і можливості підтримати сільських жінок, пишу грантові заявки, реалізовую проєкти. Намагаюся показати їм їхні власні можливості та сильні сторони, які є у кожної, щоб вони не чекали допомоги ззовні, не боялися діяти, а виявляли ініціативу, обʼєднувалися заради спільної мети, підтримували одна одну і досягали цілей. Намагаюся надихати власним прикладом: якщо я можу, то й інші теж зможуть – я в це вірю”, – додала Катерина.
Облаштування майданчика – це не просто інфраструктурне покращення, а й ціла робота з подолання гендерної нерівності у повсякденному житті. Навіть кілька вуличних тренажерів можуть стати початком позитивних змін, особливо там, де досі бракувало умов для фізичної активності жінок. Вони дадуть змогу займатись спортом тим, хто не має коштів на поїздки чи абонементи, кому потрібне помірне фізичне навантаження за станом здоров’я, і тим, хто хоче нарешті мати простір, де не доведеться виправдовуватись за своє право на турботу про себе.
Крім жінок, користь від цього майданчика матимуть і підлітки, особливо в період канікул, коли бракує варіантів змістовного дозвілля. Ініціатива має довготривалий ефект: обладнання не потребує обслуговування персоналом, а з правильним доглядом може служити роками.
Катерина та її колеги не шукають визнання. Їхні дії – це приклад невидимого лідерства, яке не виноситься на публіку, але щодня змінює локальні реальності.
Коли є про що мовчати, але нарешті зʼявляється з ким поговорити
У трьох невеликих громадах Полтавської області – Новоселівській, Нехворощанській і Мартинівській – довгий час про гендерну рівність чи протидію насильству не говорили вголос. Не тому, що ці теми не стосуються жінок, а тому, що бракувало мови, простору, знань. Тут звично не скаржитись, а мовчати, тим більше, коли навколо війна, невизначеність та економічна нестабільність. Але навіть у цих умовах почали з’являтись ініціативи, які змінюють ситуацію. Одна з них об’єднала навчання, діалог і дослідження – її реалізувала громадська організація “СИЛА ЛЮБОВІ” під керівництвом Любові Шерстюк.
У кожній з трьох громад відбулися офлайн-тренінги для дівчат і жінок – по шість у кожній, із неформальною атмосферою, кава-брейками, живим обговоренням. Загалом до цих заходів долучилися 60 учасниць. Заключною подією стала спільна зустріч жінок-лідерок, що відбулася у змішаному форматі, аби долучитися змогли якомога більше людей. Одночасно з тренінгами відбувалося й аналітичне дослідження “Можливості та виклики для жінок у сільських громадах”.
Попереднє опитування показало низку тривожних речей, які інтуїтивно відчувалися, але тепер отримали підтвердження. Жінки – особливо молоді – мають низький рівень знань про свої права, не розуміють, що таке “гендер” чи “стереотипи”, не знають, де шукати допомогу в разі насильства. Чимало з них визнали, що переживають домашнє насильство, але не знають, як діяти. Хтось не вірили, що можуть бути почутими, хтось – не вміє або боїться висловлюватись публічно, шукати роботу, писати резюме. У громадах є жінки-переселенки, які не мають куди повернутись і шукають точку опори, щоб реалізувати себе, але не мають необхідної підтримки.
Про брак базових знань серед жінок розповіла і сама Любов Шерстюк. Вона зазначила, що команда була вражена, наскільки мало навіть представниці виконавчих комітетів знали про гендерну проблематику.
“Мене вразило, що в реальності люди абсолютно не володіли навіть мінімальними знаннями щодо гендерної проблематики. І тим більше – щодо гендерно зумовленого насильства”, – поділилася вона.
Тренінги також передбачали індивідуальну підтримку. Для тих, хто хотіли змінити професію, реалізувати ідею чи вийти з насильницького середовища, – створювали алгоритми дій і шаблони документів, а також здійснювали менторський супровід. Це дозволило не просто передати інформацію, а й допомогти зробити реальні кроки.
Після завершення основного етапу, команда організації “СИЛА ЛЮБОВІ” залучила додаткове фінансування, аби зберегти зв’язок із учасницями. Жінки об’єдналися у спільноти, створили вайбер-групи, продовжили спілкування, обмін досвідом і навіть ініціювали нові проєкти. В одній із громад жінки виграли власний мінігрант і вже вже працюють над новими ініціативами разом з організацією.
“Ми їх тільки-но згуртували, у них загорілися очі, тому дуже важливо було не втратити цей імпульс. За такий короткий термін і з мінімальним бюджетом ми змогли досягти мети: підняти рівень знань і посилити спроможність жінок”, – говорить Шерстюк.
Проєкт, який реалізувала “СИЛА ЛЮБОВІ”, – не лише про освітню діяльність. Це точкове втручання в середовище, де бракує підтримки. Після тренінгів учасниці почали ділитися інформацією з іншими, обговорювати теми, які раніше замовчувались. У громадах з’явилися жінки, готові ставати членкинями дорадчих органів, писати грантові заявки, запускати власні ініціативи. Деякі вперше чітко артикулювали свої плани, інтереси, межі. Вперше відчули, що мають право та можливість діяти.
Проєкт посилив і саму організацію. До неї почали звертатись жінки з інших громад, зростала довіра, розширилося коло контактів. А найважливіше – у громадах зʼявились нові голоси, які вже зазвучали впевненіше.
Не чекають моменту, а створюють його самі
У публічному дискурсі сільські жінки часто з’являються в ролі тих, кому “треба допомогти”, але ця роль не відображає реальності. Адже насправді це саме вони найчастіше організовують допомогу – для інших, для всієї громади. Вони не чекають, не звертаються з офіційними запитами, не пишуть відкритих листів. Вони просто беруться і роблять.
Хтось створює простір для безпечного спілкування жінок. Хтось знаходить ресурси, щоб облаштувати спортивний майданчик. Хтось проводить тренінги, пояснює, як вийти з кола насильства, або підтримує переселенок, які не знають, з чого почати нове життя. Усе це відбувається без камер, без сцени, без промоції, але відчутно рухає громаду вперед.
Ці ініціативи не менш важливі, ніж масштабні проєкти в обласних центрах чи столиці. Вони – на своєму місці, вчасні, точні. Вони відповідають на реальні запити: на тишу, безпеку, опору, доступ до елементарного. І часто саме вони тримають громаду, коли все навколо хитке.
Без цих жінок не витримають ані малі села, ані великі міста. Бо їхня дія – це не реакція на кризу, а здатність утримати зв’язок між людьми.
Жінки, про яких йдеться в цих історіях, – Катерина Бистрицька та Любов Шерстюк, – живуть у різних населених пунктах та працюють у різних контекстах. Проте їхній досвід – спільний. У кожній із цих ініціатив – однакове відчуття: щось потрібно робити, бо інакше – ніхто цього не зробить.
Їх об’єднує не концепція, а дія. Це фемінізм не в теорії, а в щоденному рішенні: підтримати іншу, створити безпечне місце, не мовчати, коли болить, взяти на себе відповідальність – навіть якщо ніхто не просив. Це турбота не як риса характеру, а як спосіб впливати на реальність.
Ці жінки часто не називають себе феміністками. Але саме вони втілюють те, що стоїть за цим словом: рівність, гідність, спільність. Вони не чекають на “кращі умови”, не спираються на великий бюджет. Вони працюють з тим, що мають, і поруч із тими, хто поруч. Це і є солідарність.
Вони можуть залишатися малопомітними – але наслідки їхніх дій неможливо проігнорувати.
Яна Радченко