Текст підготовано на основі інтерв’ю Анастасії Чеботарьової для Франкфуртського інституту дослідження миру (Німеччина), перекладене та доповнене. Інтерв’ю бере Ганна Манойленко, феміністська активістка і дослідниця, яка також є членкинею Мережі, і на час написання тексту співпрацювала з Франкфуртським інститутом дослідження миру.
Анастасія Чеботарьова – молода громадська активістка з Києва, України. Співзасновниця феміністичної ініціативи Феміністична Ложа. Дослідниця гендерних студій в українській та єврейській історії. Досвід роботи включає роботу у жіночому фонді. Наразі Анастасія працює консультанткою міжнародної гуманітарної організації, яка займається протидією ґендерно зумовленому насильству та домашньому насильству.
Ганна: Анастасіє, за освітою ти історикиня і береш участь у маршах 8 березня в Україні з 2017 року. Що для тебе означає цей день?
Анастасія: Для мене як для феміністки 8 березня має велике символічне значення. Історія цього дня часто спотворена в суспільній уяві як день “квітів, весни та жіночності”. Причиною цього стала радянська політика у післявоєнний період: жінок, які працювали на заводах під час Другої світової війни, потрібно було повернути до репродуктивної праці, щоби покращити демографічну ситуацію та звільнити робочі місця для чоловіків, які повернулися з фронту. Таким чином, патріархальний образ і роль жінки активно просувалися, в тому числі і під час святкування 8 березня. Тому для мене важливо доносити справжній сенс і значення цієї дати, зокрема, беручи участь і співорганізовуючи марші. Я помітила, що з 2017 року свято 8 березня почало відновлювати своє феміністичне значення і здобуло більше прихильниць і прихильників у різних містах України, таких як Київ, Львів, Харків, Херсон, Запоріжжя, Луцьк. Я люблю 8 березня і з нетерпінням чекаю на той час, коли ми знову зможемо вийти на марш з моїми посестрами в різних містах незалежної та мирної України.
Ганна: Я знаю, що Феміністична Ложа просуває гендерну рівність через освітні та культурні заходи з 2017 року. Як ти бачиш вплив вашої феміністичної роботи на український контекст? Яку роботу проводять феміністичні організації та ініціативи в цілому під час повномасштабної війни?
Анастасія: Феміністичний активізм уже змінив і продовжує змінювати українське суспільно-політичне життя. Багато феміністичних ініціатив, у тому числі наша, були одними з перших, хто почали надавати кризову допомогу (гуманітарну, психологічну, юридичну) жінкам, дівчатам та їхнім родинам, які постраждали від повномасштабної російської агресії. Окрім кризового реагування, феміністична спільнота продовжує впливати на формування політики в країні, насамперед через адвокаційну роботу, освітні заходи, написання текстів та мережування. Така активність вплинула на позитивні зміни. Україна стала першою країною, яка ратифікувала Стамбульську конвенцію під час війни. Цьому сприяла як адвокація руху, так і курс держави на євроінтеграцію. Так, у 2022 році у Києві та Львові мали відбутися марші на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції. Незважаючи на те, що марші не відбулися через повномасштабне вторгнення 24 лютого, ми, тим не менш, рухаємося до більш ефективного реагування на ґендерно-зумовлене насильство.
Ганна: Нещодавно група депутатів і депутаток запропонували скасувати свято 8 березня і запровадити натомість свято української жінки 25 лютого, на день народження Лесі Українки. Це було подано як елемент політики декомунізації у розумінні ініціативної групи. Що ти думаєш з цього приводу?
Анастасія: Публічні дебати навколо 8 березня тривають вже кілька років поспіль, але цього року дискусії вийшли на новий рівень. Леся Українка направду є іконою фемінізму в Україні. Втім до законотворців одразу постає питання: а що залишається для представниць національних меншин в Україні? Хіба що День Матері. Це тільки закріплює патріархальні стереотипи, що жінка та її права є важливими лише в разі дотримання певних вимог, наприклад, етнічної та релігійної приналежності, наявності дітей та чоловіка, тощо. Останні років десять, феміністки в Україні боряться за те, аби повернути святу 8 березня його первинне значення. Історикиня Оксана Кісь детально дослідила, як Міжнародний день захисту прав жінок було деполітизовано. У Незалежній Україні ми отримали радянську традицію святкування цього дня, яка лише закріплює патріархальні устої суспільства, і з якою нам доводиться боротись.
Якщо говорити про те, чи лишати 8 березня вихідним днем, то можна спиратись на результати опитування в “Дії”. Більш, ніж 60% людей з 2 100 000 тих, хто проголосували, хочуть лишити цей день вихідним. Це 1 300 000 людей, які вважали це питання достатньо важливим, щоби витратити свій час на голосування. Цей час потрібен для публічного святкувати досягень феміністичного руху та досягнень у сфері захисту прав жінок за рік, а також для окреслення поточних викликів. У цей день жінки зможуть вийти на марш, відвідати цікаву лекцію на тему фемінізму, дискусію чи презентацію книжки. Успіх феміністок в Україні має бути закріплений, а не анульований, і 8 березня є символом цієї роботи.
Ганна: З якими іншими викликами ви стикаєтесь у своїй феміністичній роботі сьогодні? Як ви ставитеся до закликів деяких західних феміністок не постачати зброю в Україну?
Анастасія: Українське суспільство потребує сталого миру для забезпечення безпеки. Ситуація в Україні складна, і тому пошук простої відповіді може насправді загрожувати стійкості миру. Заклик не надавати Україні зброю, нібито більше зброї в руках жертв означатиме ескалацію насильства, є яскравим прикладом логічної пастки. Ця проста формула не враховує дисбаланс сил і тип насильства, що чиниться над українським суспільством загалом і над українськими дівчатами та жінками зокрема. Політична робота феміністок має ґрунтуватися на аналізі владних відносин, починаючи з особистого і закінчуючи геополітичним рівнем. Врахування дисбалансу сил у випадку вторгнення росії в Україну має передбачати визнання та підтримку права тих, хто постраждав від збройної агресії, на захист або на самозахист. Кількість зафіксованих злочинів, скоєних російською армією на тимчасово окупованих територіях, свідчить про те, що звільнення цих територій є необхідною умовою для боротьби з насильством щодо жінок, дівчат та інших вразливих груп населення.
Ганна: Як, на твою думку, виклики, з якими ви стикаєтесь, пов’язані з глобальними викликами/проблемами? Чи спираєтесь ви на Порядок денний “Жінки, Мир, Безпека” (ЖМБ) у своїй роботі і яку роль він відіграє?
Анастасія: На жаль, я спостерігаю, що принцип “нічого для нас без нас” залишається декларативним. Як українка і феміністка я відчуваю, що моя діяльність і активізм замовчуються, якщо вони не вписуються в західноцентричні наративи і контексти. Але не все, що має сенс для Глобальної Півночі, є універсальним. Контекстуалізація та локалізація є необхідними кроками для будь-якої діяльності такого роду.
Резолюція ООН 1325 ЖМБ стала одним з об’єднавчих стовпів для організацій, очолюваних жінками, на місцях. Україна була першою країною, яка ратифікувала ЖМБ в умовах локального збройного конфлікту у 2016 році. ДругийНаціональний план дій був оновлений в умовах повномасштабної війни. Наразі громадські активістки та органи місцевого самоврядування локалізують НПД, відповідно до реалій на місцях. Вони формують коаліції та співпрацюють з різними стейкхолдерами задля покращення безпекової ситуації в громадах.
Ганна: Яким є для тебе феміністичне бачення миру в Україні? Що допомагає тобі та вашій ініціативі у щоденній феміністичній роботі?
Анастасія: Феміністичне майбутнє України неможливо уявити без миру. Мир і безпека є ключем до подальших перетворень у суспільстві, вільному від дискримінації та насильства. Таке майбутнє можливе лише через досягнення сталого миру. А сталий мир можливий лише за умови виведення російських військ з усієї території України, ядерного роззброєння та деколонізації Східної Європи, Центральної Азії та інших регіонів світу. У своїй щоденній роботі ми керуємося вірою у вільне та мирне майбутнє нашої країни. Ми мріємо про феміністичну реконструкцію України, де в усіх сферах життя будуть враховані потреби різних категорій людей та їх багатогранних досвідів.