Цей текст написав переможець конкурсу феміністичних есе 2024 року.
Ти повертаєшся з крутого університету до комфортної квартири у зручному двоповерховому автобусі, за вікном сяє позолочене сонцем жовтогаряче листя, на плечі сумка зі смачною їжею, котру ти раніше й не мріяв мати на кожен день, в руці дорога смачна кава з розділу «винайдено Старбаксом для хіпстерів», а в твоєму телефоні пекло.
У вухах реквієм за загиблими.
У душі прірва ненависті, розчарування та гіркої пустоти.
Навколо тебе чужа мова, чужа культура і навіть якщо ти розумієш людей довкола, вони тебе ніколи не зрозуміють. Та й ти їх не зрозумієш от, щоб насправді — твоя культура в’їлася у твої кістки, і це видно.
До того ж, при всій злютованості та відчайдушності, ти ніколи не побажаєш їм зрозуміти.
Бо ти теж людина. Просто всередині тебе захований вхід у Пекло, а це не те що іншим людям бажають пережити.
Я завжди були іншими. У мене не було слів для опису себе, та я завжди почувалися іншим. За двадцять років життя я встигли переосмислити це «інше» для себе, так що це стало основоположною частиною моєї ідентичності — не тільки тому, що квірність за визначенням протирічить строгим стереотипам суспільства, а й тому, що в мене не було кола, в якому можна було бути «своїм».
Коли тобі сім, і ти переїжджаєш в іншу область — враження, немов то кінець світу. Та й діти довкола якісь дивні і гратися нема з ким.
Потім ти ідеш у школу, і здавалося б тут ніхто нікого не знає, а ні — то тут то там вже є друзі із садочка, сусіди по району та інші знайомі, тому ти знову один.
За десять років у школі ти змінюєшся чи не до невпізнаваності, і хапаєшся за наймізернішу можливість знайти спочатку друзів, потім кохання, тому, як довчишся до екзаменів, встигнеш розчаруватися у дітях довкола, і сподіватимешся на універ.
А там один місяць на очці — і тебе знову відправляють на карантин, а по зимі твої ж батьки змушують тебе вперше самостійно виїхати за кордон, бо «сім’я має триматися разом». Та про яку сім’ю мова, коли твої кровні зв’язки вже давно асоціюються з емоційним насильством та пригніченням ідентичності?
Сім’я — питання дуже складне, коли ти від свого дому відмовився ще у чотирнадцять. Так, ти «висиш на шиї у батьків», бо, поки не довчишся, засобів до нормального існування у тебе немає. Тому, навіть якщо дуже хочеться послати все під три чорти, ти натягуєш маску “правильної цис*ґендерної дівчинки-відмінниці, яка, ой леле!, подалася у прибуткову чоловічу сферу, і як же це складно, певно» і терпиш гидотні розмови про «кавалєрів» за сімейним столом.
І отак ти опиняєшся у ще більшій ізоляції за дві тисячі кілометрів від Батьківщини, і це знову кінець світу, бо навіть твій С1 не допоможе подолати культурний розрив та кількість болю, що живе в тобі.
Втеча від війни — досвід дуже специфічний. Варіативний у своїй травматичності та складності, але однаково відчужуючий. Можливо, саме тому, коли батьки примусили мене виїхати до Польщі, а згодом до Об’єднаного Королівства, мені було не настільки дискомфортно у них облаштовуватися. Навіть знову грати у сім’ю було не те щоби важко — складно було прийняти, що я залишаю свою країну, і не знаю, як цього не робити. І ніби й хочеш сказати що «в мене не було можливостей» чи інше виправдання, але провина за рішення, котре прийняли за тебе, нікуди не зникає.
Тому ти тікаєш від всепоглинаючої провини, бо «є ті, кому гірше», у намагання інтегруватися у нову країну: вчити нову мову, стиль спілкування, місцеві свята і традиції, закони юридичні та неписані, культуру популярну та високу, бо весь твій попередній досвід майже не грає ролі. Можливо, деякі навички та визначні досягнення, але кому вони треба, як їхнє значення щонайменше споловинюється у такому переїзді? Тому як не намагайся виглядати та вчитися, ти ніколи не інтегруєшся у їхнє суспільство повністю — місцеві все одно говоритимуть якимось своїм кодом, і ти ніколи не вивчиш його досконало, попри всі доступні матеріали що його пояснюють. І ось так звичайна людина у своїй країні перетворюється на іншого у чужій — точно так само як і квірна дитина розуміє, що ніколи не буде своєю у світі «нормальних».
Мені все думається, що як ти ростеш в травмованому пригнобленому суспільстві, дуже складно не вирости в щось «нормальне» — дитина ж від батьків отримує свої найперші фундаментальні уявлення про світ. Тому правильні стереотипи християнської моногамної сім’ї з маскулінного чоловіка, фемінної жінки та парочки діточок із усіма наслідковими патріархальними стереотипами про ґендерні ролі напаковуються у дитячу голову «шоб тихше води, нижче трави», бо “що ж люди подумають». (А людям все одно, якщо не згодовувати їм ненависть до інших у медія, але то зовсім інша розмова.)
Але якщо тобі поталанить у генетичній лотереї з квитком у «правильне» середовище серед якихось маргіналізованих груп — щось людське з тебе таки виросте. Бо «квір» це і про деконструкцію патріархату, дискримінаційних систем та ієрархій взагалі, яка починається із звичайного: «а що якшо я була б хлопчиком?» Проте за це ти поплатишся щонайменше своїм ментальним здоров’ям, бо відчуження та самотність супроводжуватимуть тебе більшу частину твого досвіду. Хоч якась відплата за букет ненависті, який отримує будь-яка ЛГБТК+ людина за фактом свого існування.
Можливо, через такий світогляд мені настільки дивно чути крики про «націоналізм несумісний із правами людини» чи ше якусь «традиційну сім’ю» — як можете ви, свідомі щодо репресій та геноцидів української нації й культури, так легко зневажати людяність ваших співгромадян? Чи ж не бачите ви, як за поділом на малі групки, ми всі втрачаємо силу перед нашим колонізатором, проклятим виродком, якого годували кров’ю та інтелектом наших предків? Бо для мене російська імперія та її інші ітерації є черговою структурою, яка дискримінувала людей і за національною ознакою, і за іншими ідентичностями. Там, де нема різноманіття, немає і людей здатних щось змінювати — саме тому українські феміністки зазвичай були і націоналістками. (Є насправді, всі хто справді вірить у права та свободи людини в Україні не можуть бути щирими борцями за права без того аби бути націоналістами, хай навпаки і не завжди працює.)
Направду, думати та говорити про це стає важче, коли ти в еміграції — провина за те що ти у безпеці та «дбаєш» про персональне ускладнює такі запитання, бо ти ніби не маєш на що жалітися, тим більше як живеш у «гєйропі». Прекрасне слово, чесно кажучи, бо у тому наскільки воно лицемірне криється вся суть пропаганди проти прав людини. Що українські праві, що росіяни, що англомовні консерватори провадять однаковісіньку риторику, попри технічно різні ідеології, різну історію та культуру. І не настільки легше живеться, насправді. Знають про ЛГБТК+ термінологію може й більше, але ненавидять та зневажають нас точно так само. Тому мені ще більше болить чути подібну риторику від українців, бо складається враження що є щось універсально погане у таких як я — у інших людях. Це «інше» чомусь виявляється поганим. Саме так ти стаєш «чужим» і самотнім.
Адже хоч «Захід» і почав копирсатися у ґендерній теорії, критичній расовій теорії та іншому антиколоніалізмі, він тільки почав. Тому навіть якщо у Сполученому Королівстві мені не доводиться пояснювати лікарю що таке квіри, небінарні та інші трансґендерності, (на відміну від моїх знайомих в Україні), я все одно відчуваю вагу місцевих ґендерних стереотипів. І хоча місцеві ЛГБТК+ вже встигли вибудувати свою культуру зі спільної історії та пригнічення, я ніколи не буду серед них «своїм». Як мені не цілком зрозумілі їхні досвіди, так і вони неспроможні зрозуміти моїх досвідів квірності. (Мої досвіди квірності надто глибоко переплетені з моїми досвідами війни та еміграції, аби вони могли комфортно це зрозуміти. Бо взаємодіяти із смертю, війною та несправедливістю варто обережно, тьху-тьху, аби тільки нікого не травмувати більше.) Коли зверху на це лягають ідеологічні відмінності та потреба кричати про свою націю на всю горлянку, навіть відчуття єднання через дискримінацію на ґрунті квірності не допомагає од відчуження.
Однак найдивніше у всій цій емігрантській бульбашці — це проведення часу із людьми, яких ти б іншому у житті оминав десятьма дорогами: старші на 10-20-30 років матері та часом батьки, з відповідними «консервативними» поглядами та історіями, яких докупи зібрала тільки спільна країна еміграції. Проте за ними цікаво спостерігати, адже де ще ти почуєш такий екзотичний мікс трьох мов (як же я втомилися слухати їхню російську), прокльони на адресу політиків та бізнесменів, конспірології про те «хто-кому-куди і скільки тої України продав», постійні повтори історії про те, «як ми виїхали» та намагання знайти вищу мотивацію для того, чому вони виїхали. Вони так само переживають травму еміграції, але для них це радше питання «починати нове життя у сорок», аніж чергова вимога асиміляції та втрата тільки-тільки віднайденого коріння та твердого ґрунту. Тому вони відчайдушно тікають від самотності обірваних соціальних зв’язків, блискавично вибудовуючи нові. Та дуже дивно бачити, як такі несхожі на тебе, чого там — раніше взагалі ворожі за ознакою гомо- транс- і ще-біс-знає-яких фобних поглядів — люди проживають досвід відчуження, який визначив тебе як особистість.
Зараз мені двадцять, і дві тисячі кілометрів літаком та ще п’ятсот на авто перестали здаватися кінцем світу за два з половиною роки на валізах. Для всіх нас, хто виїхали після 24-го це справа кшталту «з’їздити у відпустку в Карпати чи в Одесу» в значенні відстані. Та попри це, відчуження та самотність завжди супроводжують мене, навіть коли я нарешті торкаюся Рідної Землі. Я витратили два роки на те, аби прийняти, що скоріш за все вони залишаться зі мною до кінця моїх днів, адже під час останнього візиту додому в Україну, я почувались туристом. І це найболісніше відчуття, з яким я стикалися, навіть гірше за неприйняття моєї квірності батьками. Тому навіть, коли я повернуся — років за п’ять щонайменше, коли віддам клятий студентський кредит та знайду постійну роботу, бо на підтримку батьків у дорослому житті я перестали сподіватися відтоді, як вирішив що робитиму транс*перехід, — мені знову доведеться перевчатися, бо ‘вдома» теж стало чужим, поки я вчилися у клятому університеті.
Рідна мова, знайомі лавочки та найсмачніша кава — просте лате з м’ятним сиропом (яка вдача що був!) із найближчого ларька — улюблений парк звучить, смакує і пахне домом. Юнацтвом, проведених за дослідженням вулиць та закинутих будинків із дешевими сухариками та банкою Спрайту у рюкзаку. Раніше тобі тут було сумно — так ти тікали від батьків, котрі ну зовсім ніяк не хотіли тебе приймати, а зараз… зараз тобі боляче. Бо знайомі до найменшої ямки вулиці непомітно змінилися. Люди говорять і ходять ніби й знайомо, але так по-іншому. Дерева десь виросли, десь померли, та й по клумбах насаджено зовсім інших квітів, а центральна вулиця всіяна портретами Героїв, що віддали за нас життя. Місто живе без тебе, тому, коли ти вдивляєшся у нього ніби в обличчя старого друга, тобі складно його впізнати.
Тому що, як би ти не намагались зрозуміти все та вхопити все, час безжально іде вперед, і ти не можеш його зупинити силою волі.
І навіть так, я впевнені, що мені доведеться до кінця життя існувати із цим відчуттям відчуженості. До повномасштабного вторгнення мені здавалося, що в мене ще є надія на своє коло — квір*людей все ж достатньо, аби знаходити собі нову сім’ю — але зараз? Зважаючи на те, як змінюється моя мова та трансформується мій світогляд, мені здається, що в мене ніколи не буде місця, яке буде цілком і повністю домом. Бо навіть, коли я повернуся в Україну, якісь звички залишаться зі мною назавжди.
Думка автора не обов'язково відображає позицію членкинь організації.