Журналістки, які працюють у відкритому інформаційному просторі, дедалі частіше стикаються з атаками, що починаються з анонімного коментаря й закінчуються зламом акаунтів чи кампанією дискредитації.
Технологічно опосередковане гендерне насильство (Technology-facilitated gender-based violence, скорочено – TFGBV) – це той самий перетин цифрових нападів і сексистських упереджень. Він дедалі сильніше впливає на їхню безпеку, репутацію й можливість вільно працювати.
Цей текст – про те, як виглядають ці атаки сьогодні, чому вони стають агресивнішими та що може допомогти журналісткам і редакціям вистояти в цій новій онлайн-реальності.
Генеративний ШІ прискорює цифровий терор
Міжнародні дані підтверджують: онлайн-атаки проти журналісток стають глобальною тенденцією, а з появою генеративного ШІ масштаби насильства різко зросли. За дослідженнями UNESCO, майже 75% жінок-журналісток у світі стикалися з онлайн-насильством, а кожна четверта отримувала погрози фізичної розправи чи смерті. З розвитком ШІ ці ризики стають ще небезпечнішими: дипфейки, доксинг і цілі кампанії з приниження або дискредитації створюються швидше, масовіше й майже без можливості відстежити джерело.
UNESCO наголошує, що цифрові атаки рідко залишаються лише в мережі. За даними польових досліджень організації, 14% журналісток у різних країнах зазнавали реального фізичного насильства, пов’язаного з онлайн-погрозами. У Зімбабве 63% опитаних журналісток повідомили про TFGBV, включно з мовою ворожнечі та зловживанням зображеннями, а однією з найпоширеніших форм залишається доксинг – публікація приватних даних.
У глобальному вимірі проблема виходить далеко за межі професії: 58% молодих жінок і дівчат у світі переживали онлайн-цькування. І коли атакують журналістку, це стає не лише ударом по конкретній людині, а й спробою заглушити цілі спільноти жінок, зменшити їхню присутність і голос у медіапросторі.
UNESCO попереджає: нова хвиля ШІ-фасилітованого насильства створює серйозну загрозу свободі слова. І сьогодні питання безпеки журналісток напряму пов’язане з питанням безпеки демократичного суспільства.
Реалії онлайн-насильства проти українських журналісток
Українська статистика також показує, що онлайн-насильство проти українських журналісток – системне й масове. За даними дослідження громадської організації “Жінки в медіа”, 81% опитаних журналісток мали досвід цифрових атак. У багатьох вони тривали не один день – деякі хвилі розтягувалися на місяці чи навіть роки, зачіпаючи як самих журналісток, так і редакції, де вони працюють.
Наслідки – від погіршення психоемоційного стану до самоцензури: жінки відмовляються від тем, які можуть спровокувати нові напади. Лише 64% респонденток одразу розпізнали, що зазнали насильства, а 14% повідомили, що погрози з мережі перейшли в реальне життя – від переслідування до витоку особистих даних.
Найпоширеніші форми атак – сексистські образи та кампанії з дискредитації. Журналісток обзивали, видавали за “проросійських”, поширювали вигадані історії. Також фіксували тролінг (32%), дезінформацію (27%), кіберсталкінг (22%), доксинг (18%), погрози сексуального насильства (16%), імперсонізацію (14%), атаки на членів родини (14%), спотворення зображень (12%) та секстеринг (6%).
Попри масштаб проблеми, до поліції звернулися лише 19% постраждалих – більшість не очікувала ефективного розслідування. Натомість жінки спираються на підтримку колег, допомогу правозахисних організацій і внутрішню солідарність у професійній спільноті.
Опитування проводили в серпні 2024 року серед 180 журналісток, редакторок і медіаменеджерок – це була перша спроба системно зафіксувати їхній досвід.
Коли робота в медіа перетворюється на ризик
Чому ж цей цифровий шторм так сильно бʼє по журналістка? Бо медіа – це арена, де жінки не просто працюють з інфоприводами, а часто стають символами змін, які дратують патріархальні структури. Журналістки, ведучі та блогерки, особливо ті, хто висвітлює теми, повʼязані з фемінізмом, політикою чи правами людини, у 27 разів частіше стикаються з онлайн-харасментом, ніж чоловіки-медійники. Це не випадковість: TFGBV – це не просто “тролінг”. Він експлуатує гендерні стереотипи, щоб змусити жінок мовчати. За оцінками, 73% жінок-журналісток зазнали онлайн-насильства, включаючи погрози смертю, а 50% з цих випадків мотивовані саме гендером. У Латинській Америці цей показник сягає 91%, а на Близькому Сході – аж 98%. Тут TFGBV перетворюється на зброю, яка не лише атакує професійну репутацію, а й руйнує особисте життя, ще більше підкреслюючи гендерну нерівність у цифровому просторі.
Щоб зрозуміти, чому з’явилося TFGBV, потрібно подивитися на соціальні та культурні причини. Сексуалізація робить жіноче тіло об’єктом для маніпуляцій, а стигма змушує жінок відчувати провину. Наприклад, більшість deepfake-порно в мережі показує жінок без їхньої згоди, причому алгоритми для цього часто створюють чоловіки. Для журналісток це не абстракція: у Пакистані фальшиві фото призводили до “вбивств честі”, а в Ефіопії – до побиттів після аутингу у тіктоці. Сексуалізація підсилюється культурною стигмою: постражалих від TFGBV часто звинувачують у “провокації” – мовляв, “сама винна, що опублікувала фото”. За даними глобального опитування, 57% жінок стикалися з сексуальним зловживанням на основі зображень, а 58% – з координованими кампаніями дискредитації та онлайн-мізогінією.
Ці фактори переплітаються з патріархальними нормами: онлайн-насильство легітимізує офлайн-агресію, роблячи жінок “легкими цілями”. Наприклад, в арабських країнах 53% жінок зазнають фізичних атак, спричинених онлайн-харасментом, бо стигма блокує підтримку від родини чи суспільства. Для жінок у медіа це подвійний удар, адже їхня видимість – це і сила, і прокляття. Вони не просто повідомляють, а займають певний простір, що сприймається як виклик. Результатом цього стають не просто образи, а систематичне витіснення жінок з публічної сфери, де їхній голос міг би змінити усталений патріархальний наратив.
Прикметно, що правові й інституційні механізми захисту часто відстають. У багатьох країнах немає спеціальних законів чи політик, які б адекватно реагували на цифрове гендерне насильство, а платформи доволі повільно модерують скарги. Через це жінки можуть почувати, що їхній захист обмежений, а агресори майже безкарні. Це структурна несправедливість: систематичний бар’єр, з яким жінки стикаються навіть після звернення за допомогою.
Психологічний тиск, який виникає через постійні онлайн-атаки, – серйозний. Журналістки можуть відчувати тривогу, страх, виснаження. Такі стресові умови впливають на їхню продуктивність, мотивацію та загальний самопочуття. У деяких випадках це призводить до самоцензури – медійниці зрештою стають уникати тем, які можуть провокувати нові напади, навіть якщо саме ці теми є суспільно важливими.
Карʼєрні наслідки теж значні. Гендерно мотивовані онлайн-атаки можуть дискредитувати журналістку: агресори поширюють дезінформацію, використовують дипфейки, щоб підривати її репутацію. Це може вплинути на довіру аудиторії та колег, а в гіршому випадку – на можливості професійного зростання та участі у важливих проєктах.
Соціальна ізоляція – ще один наслідок. Жінок можуть “витісняти” з професійних мереж через агресивний тиск: через хейт, тролів чи координацію масових атак. Вони втрачають відчуття безпечної спільноти, навіть серед колег, і це ускладнює їхню здатність обмінюватися досвідом або навіть просити про підтримку.
Крім індивідуальної шкоди, TFGBV має системні наслідки. Коли журналісток примушують замовкнути або вони самі обмежують свою діяльність через страх, це підриває плюралізм у медіа. Менше голосів жінок означає менш різноманітні точки зору, особливо в темах, що стосуються прав людини, гендерної рівності, соціальних проблем.
І наостанок – це питання свободи слова. Гендерно зумовлене кібернасильство не лише загрожує окремим жінкам, а й стає інструментом, щоб зменшити їхню впливовість у публічному просторі. Поки жінки в медіа стикаються з таким тиском, не можна говорити про справжню свободу слова й рівність у журналістиці.
Перші кроки для захисту та власної безпеки
Онлайн-атака завжди застає зненацька. У більшості випадків журналістці доводиться реагувати одразу на кількох рівнях – технічному, емоційному й професійному. Тому важливо мати зрозумілий алгоритм дій, який допоможе не розгубитися та вчасно захистити себе. “Українська Феміністична Мережа за Свободу і Демократію” дослідила матеріали медійних організацій – Texty.org.ua, Центр прав людини ZMINA, Інститут масової інформації – та зібрала поради про те, як журналісткам краще реагувати на цифрове насильство проти них.
Тож перший крок – зафіксувати все, що відбувається. Скриншоти, посилання, дати, імена профілів, повідомлення – будь-яка інформація може знадобитися як доказ. Важливо не просто зробити знімок екрану, а зберегти й оригінальне посилання, адже саме воно підтверджує, де й коли з’явився шкідливий контент. Якщо є можливість, варто також завантажити копію сторінки чи листування – це допомагає зберегти технічні метадані, які можуть зникнути після видалення посту чи блокування акаунта.
У відповідь на погрози чи цькування не варто вступати в діалог з кривдниками. Натомість правильно – одразу повідомити редакцію. Команда має розуміти, що відбувається: це дає змогу швидко підключити юристів, технічних фахівців, безпекових консультантів чи хоча б підтримку всередині колективу.
Паралельно слід перевірити технічну безпеку. Це момент, коли варто змінити паролі – усюди й негайно. Для робочих і особистих акаунтів варто використовувати різні поштові скриньки, унікальні комбінації та менеджери паролів. Двофакторна автентифікація – обов’язкова: вона значно ускладнює сторонній доступ навіть тоді, коли пароль уже став відомий. Резервні копії матеріалів, контакти джерел, робочі чати – усе це має зберігатися не лише в одному місці. Кібернасильство нерідко включає злам акаунтів і видалення даних.
Окремий тип загрози – дипфейки. Якщо з’явилося фейкове відео чи зображення, важливо зафіксувати перші хвилини його появи: завантажити його та безпегти посилання, зробити скріншот сторінки того, хто опублікував його, прослідкувати, як поширюється. Далі – інформувати редакцію й юристів. Багато платформ мають окремі процедури для скарг на фейковий контент, і чим швидше буде подана скарга, тим менша ймовірність масового розголосу. У складних випадках можуть знадобитися технічні експерти, які підтвердять, що контент створено штучно. Це допомагає як у внутрішній комунікації медіа з аудиторією, так і в юридичних процесах.
Під час атаки легко забути про себе та свій стан, але психологічний вимір не менш важливий за технічну безпеку. Онлайн-насильство – це справжня травматична подія, і реакції на нього можуть бути різними: від тривоги та безсоння до апатії чи різкого зниження працездатності. Тому варто дозволити собі звернутися по допомогу. У деяких редакціях є психологічна підтримка, в інших – можливість підключити зовнішніх фахівців.
Важливо також чесно поговорити з керівником про можливу перерву чи ротацію. Тимчасовий відступ із “лінії вогню” – нормальна практика. Робота в медіа передбачає постійне напруження, але коли до цього додається цілеспрямована атака, ресурс виснажується набагато швидше. Коротка пауза або зміна теми може стати реальним інструментом збереження здоров’я й працездатності.
Нарешті, добре мати наперед складений “план підтримки”: контакти юристів, технічних фахівців, колег, які можуть підстрахувати, інструкції з безпеки та чітке розуміння, до кого звернутися в перші хвилини. Це знижує паніку й допомагає відчувати контроль над ситуацією.
Загалом реагування на онлайн-насильство – це не сила волі й не “стресостійкість”. Це набір навичок, які можна опанувати й використовувати щоразу, коли виникає загроза. І найголовніше – не залишатися наодинці: редакція, професійні організації та колеги існують саме для того, щоб підтримати людину, яка опинилася під атакою.
Як редакція може захистити журналістку під час цифрового насильства?
Організація “Жінки у медіа” тим часом створила гайд, присвячений тому, як саме редакція має діяти в перші 24 години після онлайн-атаки на журналістку. Це – саме той час, коли можна або стабілізувати ситуацію, або, навпаки, допустити ескалацію й залишити людину сам на сам із загрозою. Документ спирається на рекомендації UNESCO (“The Chilling”), Coalition Against Online Violence, PEN America, Dart Center for Journalism and Trauma та IWMF, адаптуючи міжнародні практики до українського контексту.
Гайд починається з базового, але критично важливого: визнати атаку й дати журналістці зрозуміти, що вона не одна. У перші хвилини постраждалій потрібен сигнал підтримки – короткий дзвінок чи повідомлення, яке підтверджує, що редакція знає, що сталося, і готова допомогти. У цей момент важливо уникати фраз, які можуть знецінити досвід (на зразок “нічого страшного”). Натомість потрібні чіткі й підтримувальні слова: редакція поруч, журналістка не винна, і відповідальність за реагування – не на ній самій.
Наступний крок – оцінка рівня загрози. Гайд пропонує конкретні критерії: чи є в атаці елементи дифамації, координованого тролінгу, зламу акаунтів, доксингу, погроз сексуального чи фізичного насильства, гендерованої дезінформації або порнопомсти, включно з фейковими інтимними зображеннями, створеними штучним інтелектом. Якщо хоча б одна ознака присутня – ризик вважається високим, і редакції варто негайно залучати кіберполіцію, юристів та психологів.
У перші години також потрібно забезпечити базовий кіберзахист. Йдеться про зміну паролів, активацію двофакторної автентифікації, перевірку пристроїв, встановлення VPN та антивірусів. Якщо редакція не має внутрішніх фахівців, гайд пропонує три надійні точки допомоги: гарячу лінію цифрової безпеки Nadiyno.org, консультації Access Now, а також підтримку Лабораторії цифрової безпеки. Усі ці сервіси можуть оцінити інцидент, перевірити, чи є ознаки зламу, налаштувати захист та допомогти мінімізувати ризики повторної атаки.
Окремий блок присвячено психологічній підтримці. У гайді наголошують: журналістка може захотіти тимчасово змінити формат роботи, взяти паузу або переключитися з чутливої теми – і редакція має поважати це рішення.
У переліку доступних ресурсів – консультації ГО “Жінки в медіа”, програма Support4Media, до десяти безоплатних сесій від “Репортерів без кордонів” та цілодобова лінія People in Need. Завдання редакції – не вимагати “триматися”, а створити умови, у яких журналістка зможе відновити ресурси.
Важливий етап – документування атаки. Редакція має допомогти зібрати скриншоти, посилання, зафіксувати час і акаунти, які брали участь у переслідуванні. Ці матеріали потрібні для юридичної оцінки, звернення до правоохоронців та грамотної комунікації з публікою. Гайд також рекомендує користуватися інтерактивною мапою онлайн-атак – вона допомагає систематизувати випадки й бачити ширший контекст загроз.
Юридичний супровід – ще один ключовий елемент. Медійний юрист може визначити, чи підпадають погрози під кримінальну чи адміністративну відповідальність, і порадити, чи варто звертатися до поліції, медіарегулятора або публічно реагувати. У переліку контактів – Платформа прав людини, ІРРП, гаряча лінія Інституту масової інформації. Важливо, що гайд заохочує редакцію брати частину відповідальності на себе: у разі потреби заяву має робити не лише журналістка особисто.
Питання публічної реакції редакції завжди потребує зваженості. З одного боку, заява може зупинити хвилю ненависті, показати солідарність і захистити репутацію. З іншого – вона може збільшити видимість атаки й викликати додатковий тиск. Тому редакція має діяти лише з повної згоди постраждалої та враховуючи її емоційний стан.
Крім того, редакція має проінформувати всю команду про політику реагування. Короткий внутрішній лист із поясненням ситуації та алгоритму дій зменшує напругу, зміцнює довіру й демонструє, що атака на одну журналістку – це атака на всю редакцію.
Гайд також містить розділ про те, чого робити не можна. Не можна применшувати загрозу, вимагати негайного публічного коментаря, просити журналістку “пережити й іти працювати далі” або замовчувати інцидент у колективі. Усе це посилює травму та руйнує командну підтримку.
Правові прогалини
Цифрове насильство проти журналісток в Україні часто стикається з правовими “дірками”, адже більшість проявів, таких як доксинг, дипфейки чи кіберсталкінг, не мають окремої відповідальності у законодавстві.
Юристка і менеджерка програм у Центрі “ЮрФем: освіта” Марта Павлишин пояснює, що лише з минулого року в Кодексі України про адміністративні правопорушення з’явилася стаття 173.7, яка передбачає відповідальність за сексуальні домагання через електронні комунікації. За її словами, окремо кіберсталкінг, доксинг чи дипфейки, як те, за що може настати відповідальність, не виділяють.
Вона також зазначає, що у більшості випадків притягнути кривдника до відповідальності можливо лише тоді, коли його дії входять до складу іншого правопорушення, наприклад порушення недоторканності приватного життя або шахрайства.
“Якщо складу іншого правопорушення немає, постраждалі можуть скористатися інструментами цивільного судочинства – звернутися до суду, щоб захистити свої права, або вирішувати проблему через платформи, де поширювалася інформація”, – каже вона.
Юристка радить фіксувати максимально всі докази: скриншоти постів і переписок, свідчення очевидців та висновки психологів, які можуть підтвердити негативний вплив онлайн-атак на стан жінки.
Кібернасильство одночасно підточує безпеку, репутацію й психічну стійкість журналісток, а значить – впливає на якість журналістики загалом. Протидія потребує комплексних рішень: технічних, юридичних, етичних і культурних. Без цього медіасередовище залишатиметься вразливим. Саме тому редакціям варто впроваджувати чіткі протоколи реагування й політики безпеки; професійним організаціям – розширювати тренінги та підтримку; технологічним платформам – відповідати швидше й ефективніше. А журналісткам – говорити вголос про атаки, документувати їх і не залишатися наодинці. Спільні дії – це єдиний шлях, щоб зменшити шкоду та повернути простір, у якому медіа можуть працювати без страху.
Авторка: Яна Радченко