У цій статті, на прикладі історій українських медсестер, які виїхали до Німеччини, ми побачимо, як виглядає шлях до німецької медицини, які є відмінності між медсестринською роботою в Україні та Німеччині та як вони бачать свої перспективи. Їхнє повернення є критично важливим для післявоєнної відбудови та відновлення країни. Однак, окрім міркувань безпеки, українські медсестри виокремлюють умови праці, як один із вирішальних факторів переїзду та планів залишитися за кордоном. Заради суттєво кращих умов праці вони ладні пройти складний шлях визнання кваліфікації та вивчення нової мови. Із їхніх досвідів можна винести багато уроків для українського суспільства та державної політики, щоби потенційно зупинити відтік кадрів з української медицини та заохотити до повернення тих, хто виїхали. На прикладі порівняння обов’язків, оплати праці, ефективності профспілок та комунікації на робочому місці ми побачимо, в чому саме полягає різниця між українською та німецькою медсестринською роботою та що можна покращити вже зараз.
Міграція українських медик_инь, медсестер та доглядальни_ць у західні країни не є новою тенденцією. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році, кількість українських медсестер за кордоном лише збільшилась. Українська медична система пережила багато змін за останні роки. З 2017 проходила реформа успадкованої від СРСР субсидіарної системи, яка орієнтувалась на утримання стаціонарів. Нова система базується на державному фінансуванні конкретно наданих послуг та окладах, які отримують лікар_ки та медсестри. Цей процес також включав закриття та об’єднання багатьох лікарень та, відповідно, втрату кадрів. Медична реформа 2017 року покращила деякі аспекти старої системи, наприклад, консолідувала розпорошене фінансування, покращила прозорість розподілу коштів і дала трохи гнучкості на локальних рівнях. Проте, реформа не вирішила головної проблеми – недостатнього фінансування. Фінансування української системи десятиліттями не досягало навіть 5% ВВП.
Брак державного фінансування це, хоч і найбільша, але не єдина проблема. Часто зарплати не виплачуються з тих ресурсів, які вже надані лікарням, тому що після децентралізації фінансування напрямки розподілу коштів лежать на адміністраціях лікарень, які не вбачають заробітні плати першим пріоритетом. Крім цього сама Національна служба здоров’я України (НСЗУ) повертає вже надані кошти. Наприклад, рахункова палата повідомила, що в рамках одного з грантів було повернуто понад 11 мільйонів гривень вже наданих на «Забезпечення збереження кадрового потенціалу для надання медичної допомоги», що становить 58% від бюджету цього напрямку. Тобто кошти, які вже були в системі та могли піти на потреби медик_инь, були повернуті як «зайво отримані».
Одночасно з цим, зокрема в останні кризові роки, відбувається відтік кадрів. Уже зараз медичні активіст_ки розповідають, що гостра нестача кадрів призводить до відтермінування планових операцій, навіть у таких сферах, як онкологія. Тим часом в Україні був затверджений механізм евакуації важкохворих україн_ок за кордон для лікування. Багатьох із них прийняла в тому числі Німеччина.
Нестача кадрів також впливає і на військових. Як показує дослідження «Принципу», шлях поранених військових у системі до державної допомоги наразі є дуже складним. Великими факторами у виникненні цих складнощів є ставлення медичного персоналу та додаткове навантаження доглядової роботи на родич_ок, які врешті вимушені покинути оплачувану роботу через брак часу.
Ця стаття має на меті допомогти краще зрозуміти досвіди українських медсестер, які переїхали до Німеччини до і після початку повномасштабної війни росії проти України. Яким був їх досвід роботи в Україні? Як він відмінний від роботи в Німеччині? Що вони мали пройти, щоби почати працювати медсестрами в Німеччині? Яку роль відіграють робочі обов’язки, оплата праці, ефективність профспілок та комунікація на робочому місці у їх рішенні залишатись у Німеччині, поміж інших факторів? Які уроки з цього можна винести для української медичної системи?
Українські медсестри в Німеччині — 6 різних історій
Серед шести історій героїні цієї статті немає двох однакових, проте вони мають схожі риси. Типова біографія української медсестри в Німеччині зараз – це жінка, яка працювала в Україні за низьку зарплату при цьому маючи «подвійне навантаження» у вигляді репродуктивної та/або доглядової праці вдома, і яка через російське вторгнення та/або спричинений ним економічний колапс переїхала за кордон. Там вона має вивчати мову, інтегруватися та проходити бюрократичний шлях до роботи за фахом. При цьому такі жінки все частіше можуть стикатися з наслідками «правого повороту» в Німеччині, як це сталось з однією з героїнь. Починаючи з лідерки медсестринського активізму в Німеччині — Марії, ми побачимо їхні особисті історії. Зокрема ми дізнаємося яким було їхнє життя в Україні, що змусило їх поїхати, як вони інтегруються та чи збираються повертатися.
Марія — Луганськ/Харків/Гессен
Марія – колишня внутрішньо переміщена особа (ВПО), тепер біженка в Німеччині, яка допомагає з визнанням дипломів іншим медсестрам. Марія створила онлайн спільноту, де медсестри можуть ділитися своїми історіями. Там же зібрані інформаційні ресурси, покликані допомогти іншим медсестрам та доглядальницям пройти шлях визнання дипломів. Крім роботи та активізму, вона виховує сина та планує його навчання в Німеччині. Марія також часто ділиться відео та пише пости про свої робочі будні, показуючи медсестринську роботу зсередини.
Марія потрапила в медицину не так давно. Вона економістка за освітою з восьмирічним досвідом роботи. Медсестрою Марія стала волею випадку через подругу, яка пішла навчатися і хотіла підтримки на екзамені. Марія родом з Луганська, тому ще до переїзду в Німеччині вона мала багато досвіду з адаптацією на новому місці:
«А ми частинами виїздили. Спочатку мама з сином, бо я працювала, а мама на пенсії. Дитині було 4 роки. Він удома жив менше, ніж не вдома, вже в три рази менше, ніж не вдома, в два. У мене дитина змінила 4 школи.»
Разом із тим вона розповіла, що виїзд 2022 року з Харкова був складніший, ніж із Луганська:
«Ми виїздили [з Луганська] ще до того, як перестало функціонувати залізничне сполучення. Тобто мама з сином виїхали після першого авіанальоту, наприкінці червня, а я – наприкінці липня. Я тоді купила нормально квитки … Але все одно це було якось спокійніше, не було такого, як на Харківському вокзалі … бо виїздили всі. Харків спустішав приблизно на дві третини.»
Зараз Марія каже, що роки проведені в Україні як ВПО по-своєму підготувати її до інтеграції в Німеччині:
«Нікого ніхто нікуди не розселяв, всі турботи про житло, освіту і охорону здоров’я це твої власні турботи. Тобто ти маєш цим займатися сам, як хочеш. Мав. Та, мабуть, досі маєш. … Чесно кажучи, мені зараз пишуть, що спеціалісти з України виїздять, що я така молодець, це все тут розвиваю. І я одній людині так і написала, що я, поки жила в Україні, мала виживати, і я нічого, окрім виживання, не могла робити. У мене не було ресурсу.»
У Німеччині завдяки програмі, де німецькі сім’ї пропонують біжен_кам житло, Марія знайшла прихисток для себе, свого сина та мами, а згодом знайшла окрему квартиру. Зараз вона працює в одній з німецьких лікарень, та повертатися не планує.
Людмила (ім’я змінено) — Харків/Берлін
Людмила — медсестра з Харкова із шістнадцятирічним стажем, яка жила в Німеччині ще до початку повномасштабної війни. Свій переїзд вона планувала сама, і процес визнання диплома і пошуку роботи почала ще в Україні. Тривав він довго, тому що припав на початок пандемії у 2020 році. Людмила була змушена сама робити багато того, з чим їй мала допомогти агенція з працевлаштування українських медсестер у Німеччині. Вона сама вивчила німецьку мову, і пройшла весь бюрократичний шлях. За місяць до повномасштабної війни вона почала роботу в одній із клінік Берліна. Вона не планує зупинятися на цьому, і хоче здобувати додаткову освіту у сферах педагогіки або менеджменту.
У клініці, де вона зараз працює, трапляються й українські поранені солдати:
«Я тут бачила дуже важкі випадки [українських] солдатів. І лікують тут, я бачила, дуже багато … У нашому [відділенні] теж. … Коли я їхала я ніколи не думала, що я не повернусь додому два з половиною роки, і що це буде [повномасштабна] війна.»
Хоча Людмила не планує повертатися, вона хотіла б мати можливість бувати вдома:
«Я ж не через війну поїхала, я трохи раніше поїхала. Я до цього йшла декілька років. З 2015 до 2020 чи довше, все думала-думала, вагалася. Хотілось би додому просто до своїх родичів, свій дім побачити цілий.»
Олена — Харків/Полтава/Берлін
Олена також медсестра із Харкова. Її шлях у Німеччину був більш турбулентним і пов’язаним у першу чергу із російським повномасштабним вторгненням та сильними обстрілами Харкова:
«Коли почалась війна, ми днів 10 були в Харкові, а потім поїхали в Полтаву. Це більш спокійне місто, ми побули там. У нас нікого там не було, просто поїхали з міста, тому що нестерпно було: Харків дуже близько від кордону. Мій дім, напевно, 60 чи 70 кілометрів від кордону з росією. Сиділи в підвалі, а над нами все літало, вибухало. Я вже перестала їсти, схудла. Кажу, що я так більше не можу, давай кудись виїжджати. Виїхали в Полтаву, півроку були в Полтаві.»
Однак у Полтаві було дуже важко знайти роботу. Олена також стикнулась із дискримінацією за віком та конкуренцією з іншими ВПО та місцевими. Не маючи свого житла та родичів у місті, вони з чоловіком вирішили поїхати з країни. У Берліні вони освоїлися через допомогу друга, який допоміг із пошуком власного житла. У Харкові в Олени залишилася мама, яка, за її словами, вже звикла до обстрілів і не хоче полишати своїх тварин. Олена також має дорослого сина, який живе та працює в Польщі. Зараз вона зайнята вивченням німецької мови, що є непростим для неї завданням. Вона також планує визнавати диплом та працювати в медицині, бо любить свою професію. Але її найбільшим бажанням було би повернутись додому.
Олена працювала на різних роботах в Україні. Вона починала як санітарка, потім три роки працювала в опіковому відділені лікарні, в медпункті наукової академії та навіть у салоні лазерної епіляції. Крім цього вона має кваліфікації подолога та магістерський диплом реабілітолога, що зараз є особливо цінним в Україні через нестачу спеціалістів. Її колишні колеги вже навіть пропонували їй повертатись саме для роботи в реабілітології.
Олена — Кривий Ріг/Магдебург
Подібно до Людмили, медсестра з Кривого Рогу Олена вважає себе радше мігранткою, ніж біженкою. Вона переїжджала вже після початку повномасштабної війни через дуже скрутне становище з роботою. З 2000 року Олена працювала медсестрою: спочатку у відділенні мікрохірургії ока, потім – у дитячому відділені, а після декрету: асистенткою стоматолога, медсестрою в школі, і врешті в сімейній амбулаторії.
Ще на початку війни у 2014 році вона пішла з медицини, і почала працювати швачкою. Спочатку вона працювала на волонтерських засадах, шиючи форму для військових, а потім влаштувалася на оплачувану роботу. З 2022 року Олена знову багато шила як волонтерка, але з початком відключень світла працювати стало важко. Ця робота оплачувалася краще, ніж медсестринська праця:
«Так це менш кваліфікована робота. Це робота, яка під собою не несе ніякої, можна сказати, моральної і фізичної відповідальності перед людьми, але вона оплачується набагато краще, ніж праця медичних працівників. У 2014 році, коли я звільнилася, моя зарплата сягала 3-4 тисячі гривень … я працювала на півтори ставки, з ранку до вечора, з восьмої до шостої, і в суботу теж. Маючи один вихідний, я мала таку маленьку зарплату. Коли я вже пішла працювати саме швачкою, я заробляла майже вдвічі більше … за менший період часу, бо субота і неділя в мене були вихідні, і був восьмигодинний робочий день.»
Переїхавши до Німеччини, Олена хотіла відразу працювати, не отримуючи соціальних виплат. Утім під час пошуку роботи вона стикнулася з дискримінацією:
«Є такі люди, які говорять, що Україна не дуже добра країна, і українці тут зайві люди. У мене був такий випадок, коли я шукала роботу. Уже працюючи в клінінговій компанії, я поїхала на стажування, і мене не взяли на роботу саме через те, що я українка. Колектив, у якому я мала би працювати, сказав, що Україна це щось дуже недобре, і вони не хочуть, щоби серед них були українці.»
Цікаво, що цей випадок стався в землі Саксонія, яка є однією з лідерок правих настроїв в Німеччині. Там уже давно на виборах має успіх праворадикальна та антиукраїнська партія Альтернатива для Німеччини (АдН). Завдяки цій партії в німецькому суспільстві нормалізуються антимігрантські настрої, а інші, традиційно менш радикальні партії перехоплюють повістку та поширюють ресентименти, в тому числі проти українських біжен_ок.
Врешті Олена знайшла роботу в Магдебурзі, а з вересня почала працювати доглядальницею вже в місцевій клініці, та хоче визнавати диплом. Хоча її родина в Кривому Розі та вона розглядає можливість повернення, поки що Олена хоче набратися досвіду в Німеччині.
Ірина — Київ/Трускавець/Потсдам
Ірина — медсестра з Києва, яка виїхала на початку повномасштабного вторгнення. Вона працювала в приватній клініці та була дуже задоволена своєю роботою, тому її мотивацією поїхати була тривога пов’язана з вторгненням. Спочатку вона виїхала в Трускавець, де жила на свої заощадження, але, коли зрозуміла, що там дуже важко знайти роботу, вирішила поїхати з країни.
У Німеччині їй допомогли дві її сестри, які переїхали давно, одна з них також є медичною працівницею. Разом із сином вони оселились у місті Потсдам, де працює багато українських медсестер. Спочатку Ірина працювала не медсестрою, а доглядальницею — робота, яка часто ще важча за медсестринську:
«Це дуже фізично складно залишатися в будинках престарілих. Якщо не буде ніякої реформи, нічого не зміниться, я не знаю, як це буде далі. Бо людей немає, і медсестра має займатись кухнею, прибиранням, доглядом. Юридична відповідальність за всі процеси на медсестрі, бо лікаря просто немає.»
Її роботодавець допоміг із вивченням мови та визнанням диплома, і зараз Ірина знову працює медсестрою. Хоча процес її адаптації був успішним, він мав свої труднощі:
«Я працювала на повну ставку і паралельно вчилася для підтвердження диплома. Це був дуже складний час, тому що працювати треба було по вісім годин, зміни були перші, другі та нічні, і паралельно вчити німецьку.… Я вчила її вночі, в автобусі, і після зміни.»
Потім Ірина здала й іспити на визнання кваліфікації, який складається з практичної та теоретичної частини. Весь шлях тривав дев’ять місяців, під час яких вона постійно працювала доглядальницею. Зараз Ірина працює медсестрою в клініці, та, крім роботи, допомагає з перекладом українським біжен_кам на прийомах у лікарів. Син Ірини вже почав здобувати освіту з вебдизайну в Потсдамі. На час інтерв’ю, повертатися вони не планували.
Христина — Чернівці/Потсдам
Христина — молода медсестра з Чернівців, яка залишилась в Німеччині спонтанно. Вона їхала на три місяці до своєї сестри, щоби допомогти їй з дітьми, а сестра переконала її спробувати себе в німецькій медицині. До цього Христина два роки працювала медсестрою в реанімаційному відділенні кардіологічної лікарні, а також мала свій масажний салон в Чернівцях. Вона підтримує контакти з колегами в Україні, проте не планує повертатися в українську медицину.
Христина розповіла, що одночасно працювати доглядальницею, вчити німецьку та визнавати диплом важко, хоча в Німеччині приділяють увагу попередженню вигорання, надаючи можливість брати лікарняні для відновлення:
«Дуже багато енергії йде на хворих людей … А де її брати? Це можна це робити, але чи хочеться мені це робити все життя, це вже питання … Теоретично, можна брати лікарняні через вигорання … але прямо мені особисто ніхто не допомагав. Я стараюсь сильно не показувати, що я вигоріла, але все одно видно, що я набагато швидше втомлююся, ніж раніше. І буває таке, що в мене немає настрою навіть просто спілкуватися …»
Проте Христина вважає, що, незважаючи на всі складнощі, довіра, яка існує в її колективі, їх компенсує. Вона розповіла, що її вже вважають такою ж частиною команди, як й інших, хоча вона ще не закінчила процес визнання диплома. Наприклад, вона підміняла хворого колегу разом із двома іншими медсестрами. Загалом Христина відчуває, що через довіру на роботі стає все краще справлятися з вигоранням. На час інтерв’ю, вона планувала все ж визнати диплом, щоб отримати більше досвіду в Німеччині та довчити мову, хоча вже вільно спілкується з колегами і пацієнтами.
Усі жінки мають різні історії, проте деякі їхні враження дуже схожі та дають змогу скласти картину про помітні риси медсестринської роботи в Україні та Німеччині.
Українське та німецьке медсестринство: ключові відмінності
Історії медсестер показують, що є багато відмінностей між умовами праці медик_инь в Україні та Німеччині. Героїні статті розповіли, що є велика різниця насамперед в обов’язках, оплаті праці, ефективності профспілок та забезпеченні. Проаналізувавши ці фактори, можна краще зрозуміти, чому медсестри незадоволені роботою в Україні, та на що варто звернути увагу, щоби заохотити медик_инь повертатися.
Велика відмінність це доглядова робота, яка належить до обов’язків медсестер у Німеччині. В Україні теоретично санітарки могли б займатися такою роботою, проте на практиці все складніше. По-перше, санітарки не навчалися саме на доглядальниць, а по-друге, в лікарнях часто просто немає умов, щоби якісно доглядати пацієн_ток. Доглядальниці, зазвичай, займаються власне тілесним доглядом пацієн_ток: миттям, доглядом за шкірою, переміщенням і т.п. Медсестри ж в Україні виконують виключно медичну та адміністративну роботу, а доглядова робота на додачу до інших видів доглядової праці переходить на родичок пацієнтів. Часто в українських лікарнях немає навіть ванних кімнат для миття пацієнт_ок. Як розповідає Христина:
«Літо чи зима, я тепер розумію, наскільки було некомфортно пацієнтам лежати, тому що навіть, якщо відвідували родичі, вони не мали можливості навіть помити пацієнта в цьому відділенні. У нас такої ванни для пацієнтів взагалі не було. У нас був один туалет з умивальником — і все. І не було засобів, щоби дати родичам, щоби вони самі помили пацієнта. Кожного ранку мили обличчя пацієнти, гігієна зубів взагалі не обговорюється. Бритися хотіли це взагалі «що ви собі таке придумали», ми на цю тему взагалі не реагували, тому що це було неможливо.»
Як медсестри звикають до таких нових обов’язків — залежить від людини. Христина і Людмила мають різні думки:
«Те, що ти навіть рано вмиваєш людину, на початку мені було гидко, можна так сказати, тому що ми цього не робимо. Але потім я зрозуміла, що саме при тісному контакті з людиною, вона швидше виходить в стан ремісії, в полегшення.» (Христина)
«Можливо, якби я тут народилася, я би в догляд не пішла. Я не дуже люблю мити чи міняти судно. Для мене це трохи відмінні обов’язки від: ставити крапельницю, мити руки дезінфікувати … може, для тих, хто не працював в Україні, якось воно в голові можна по полицях розкласти … Зараз вже, звісно, краще, але спочатку…» (Людмила)
Медсестри адаптуються, тому що, попри великі навантаження та нові обов’язки в німецьких лікарнях, їх робота є гарно оплачуваною, і вони можуть розраховувати на гідні умови праці. Як зазначила Марія, в Німеччині теж є дуже великі навантаження на медсестер, проте, на відміну від України, там досі існують норми навантаження, які розраховують посильну кількість пацієнтів на медсестру. Дотримуватись цих норм не завжди виходить, коли, наприклад хтось із медик_инь хворіє, але, зазвичай, їх стараються замінити.
Велика різниця є і в оплаті праці. Заробітна плата є однією з найбільших проблем українських медсестер. По-перше, вона становить лише близько 13 тисяч гривень (2022), а фактично часто отримують менше, інколи працюючи неофіційно більше ніж заявлено; по-друге, часто в державних лікарнях її затримують, інколи на декілька місяців. Станом на 2024, у Німеччині заробітна плата медсестри на перший рік роботи коливається від 2400 до 3400 євро залежно від місця роботи. У медсестер є власна тарифна сітка зарплат, яка гарантує, що їхня праця не буде оплачуватися менше зазначеного рівня, і що зарплата буде збільшуватися з кожним роком роботи. Людмила і Олена згадують свої враження від оплати праці медсестер у державних лікарнях України:
«В Україні я пам’ятаю часи, коли я не мала нічого. У державній лікарні, коли був пацієнт, у нього болить, а я не можу навіть знеболююче дати, бо його нема. Я питаю у сусіда по палаті: «Чи можете Ви дати шприц та ліки, щоби я уколола, бо у нього болить?» Спочатку я сама купувала час від часу, але ця заробітна плата не дозволяє усім людям ходити та купувати ліки … це було, коли я тільки прийшла на роботу, в середині грудня 1999-го … І сейф у нас, де були ліки, був завжди пустий.» (Людмила)
«Я дуже люблю медицину, і мені було дуже важко прийняти рішення облишити мою роботу. Обставини були такі, що двоє дітей, маленька заробітна плата. Потрібно було більше коштів … І в Україні теж, якби я мала достатній рівень заробітної плати, я б ніколи не полишила медицину, бо це те, що я хотіла, це те, що мені подобається – допомагати людям.» (Олена з Кривого Рогу)
Така ситуація змушує багатьох медсестер та санітарок мати другу, а інколи й третю роботу. Христина розповіла, що так само, як з її масажним кабінетом, більшість її колежанок мали схожі роботи: ходили на дім до пацієнтів ставити крапельниці, працювали в лабораторіях. Дехто мали підробітки взагалі не пов’язані з медициною: працювали в ресторанах, прибиральницями, робили манікюри, були в «мережевому бізнесі» і т.п. Ця ситуація не є новою — те ж саме описала Марина Надінг у своєму дослідженні медичних профспілок у 2019 році, яке теж базувалося на інтерв’ю з медичними працівни_цями.
Це відображає загальну тенденцію фінансувати медицину за залишковим принципом. Україна витрачає в рази менше на медицину, ніж країни ЄС1 і навіть менше, ніж законодавчо затверджений мінімум в 5% ВВП. Така тенденція існувала ще 1990-х років, і зберігається досі значною мірою через постійні кризи, але також через відсутність політичної волі до залучення більших ресурсів у систему. Христина розповідає, як це виглядає зсередини на прикладі проблем із забезпеченням:
«Ми, зазвичай, дуже радувались, коли привозили рукавички. Нам просто гуманітарна допомога видавала, тому що був період, коли ми в Україні мали десять пар рукавиць на цілу добу, а персонал у нас п’ять людей … А був період, коли санітаркам взагалі не дозволили брати ці рукавички, а в нас санітарки якраз змінюють памперси, якщо потрібно… були дали санітаркам ці такі довгі рукавички жовті і вони мали їх мити, дезінфікувати і мали місяць з ними ходити. Коли ти розказуєш німцям про цю ситуацію з медичним забезпеченням, що ти реально не маєш, як помити пацієнта, вони іноді не розуміють, як так можна без гігієни? Такі банальні речі, але…»
Німецькі профспілки та мобінг
Дуже різним є досвід медсестер з профспілками. Німецькі профспілки — більш ефективні, ніж українські. Вони вирішують проблеми працівників та відстоюють їхні інтереси на практиці. В Україні членство в профспілках та, відповідно, плата внесків часто є «автоматичною». Проте багато медсестер або не мають чіткого уявлення про те, чим вони займаються, або асоціюють їх із подарунками на свята замість відстоювання прав працівників та лобіювання їхніх інтересів. Олена з Кривого Рогу так описує свій досвід в Україні:
«Я була в профсоюзі. Так, мені видавали раз на рік якийсь дитячий подарунок, і на тому закінчувалася наша профспілка. Внески я платила. У нас було таке, що немає хочеш чи не хочеш … Як на мене, це організація, яка в Україні не виконує ніяких функцій, окрім отримання грошей.»
Людмила описує різницю між своєю профспілкою в Харкові та в берлінській клініці:
«Я платила у профспілку все своє життя з заробітної плати, але профспілки в Україні і в Німеччині трохи різні. Тут, якщо люди отримують гроші, вони їх відпрацьовують. Вони йдуть на якісь мітинги, демонстрації, і потім заробітна плата росте. Ціни, звісно, теж, але і заробітна плата росте … Профспілки приходили, коли були ці забастовки. Мені колеги сказали, це кожні два чи три роки, коли змінюється тарифна сітка … Приходила дівчина з профспілки, приносила проспекти, всі підписали, а я кажу: «А можна підписувати? Нічого не буде?» — «Так, підписуй». Якби я в Україні підписала, я б завтра не працювала. У тому й різниця.»
Ірина розповіла, що хоч і не мала контактів з профспілками в Україні, вона не мала великих проблем із заробітною платою, працюючи в приватній клініці. Там не було низової корупції, зарплата була «біла», тобто платились усі податки. У Німеччині ж, хоча зарплата також є офіційною, Ірина є членкинею однієї з великих німецьких профспілок, якою вона дуже задоволена.
Крім цього, медсестри відмічають гарно налагоджену комунікацію в Німеччині, як між лікарями та пацієнтами, так і між колегами. В Україні це великою мірою залежить від колективу. Проблема мобінгу в медицині не є новою, це явище існує в усіх країнах. Німецькі експерт_ки розповідають, що причинами поширеності мобінгу в лікарнях є ієрархічні структури, а також обмеженість ресурсів та великі навантаження. Відомі також і українські історії мобінгу, проте суттєва різниця полягає в тому, що в Україні вони тісно пов’язані з відстоюванням базових прав, а також відсутністю ефективних профспілок та інклюзивного діалогу у сфері охорони здоров’я.
Чому нас вчать історії медсестер?
Ці історії допомагають побачити ряд ширших проблем в українській медичній системі. У першу чергу – жахливі умови праці медиків, а особливо медсестер та доглядальниць. На прикладі спогадів Людмили, Олени та Христини можна побачити, що ситуація була важкою ще в 1990-ті роки, і такою залишається і в наш час.
Чи не єдиний шлях до гідних умов праці зараз – це приватна медицина, як показує історія Ірини. Хоча Україна в Конституції закріплює право громадян на державно фінансовану медичну допомогу, на практиці, через нехтування медичним сектором тенденція до приватизації зростає. З іншого ж боку, вже на державному рівні починаються спроби фактично легалізувати низову корупцію через приватизацію. Так нещодавно був опублікований список випадків, коли пацієнтам легально зі своєї кишені платити лікарям. Такі нововведення мали б протидіяти шахрайству та вимаганню коштів з пацієнтів, але за відсутності додаткового фінансування, вони просто легалізують низову корупцію за кошти пацієнта. Це сигналізує про відсутність політичної волі шукати ресурси для медицини з боку держави.
Усе це призводить до низької довіри до держави. Більшість не хоче повертатися в українську медицину.
«Те, що люди собі тут можуть дозволити, отримуючи допомогу по безробіттю, вони не могли собі дозволити, працюючи в Україні, і це, на жаль, велика біда. І тому я розумію, що більшість українців не повернуться в Україну, вони будуть намагатися залишитися тут різними шляхами. Бо, на жаль, наша держава ніколи не дбала про людей, а саме в Німеччині люди побачили, що таке медичне страхування, що таке допомога по безробіттю, бо та допомога по безробіттю, яка існує в Україні, то просто сміх якийсь … Працюючи чесним трудом в Україні дуже складно закривати базові людські потреби.» (Олена з Кривого Рогу)
«Я відпрацювала в державній лікарні шістнадцять років за три копійки, майже безкоштовно. Були часи, коли ми навіть на роботу ходили, і не отримували зарплатні… Я державі віддала, що я була винна.» (Людмила)
Що має робити українська держава в таких умовах? У короткотерміновій перспективі, поки йде війна, проблема залежності від зовнішнього фінансування не може бути усунена. Відповідно, суттєвого збільшення витрат на медицину очікувати не варто. Утім, уже зараз можна впроваджувати механізми, які би забезпечували хоча б виплату заробітних плат на теперішньому рівні, і підтримувати медик_инь, які борються за свої права на локальних рівнях. У довготерміновій перспективі потрібно свідомо шукати більше ресурсів для системи та розробляти реалістичну стратегію меншої залежності від зовнішнього фінансування. Це дасть більше політичної суб’єктності, як пацієнт_кам, так і медик_иням. Наразі вони не є тими хто переважно фінансує систему. Суттєве фінансування медичної системи за рахунок податків зробить кожну пацієнт_ку та медик_иню людиною, яка фінансує цю систему. Відповідно, владі доведеться вбачати їх проблеми як легітимні та нагальні.
Крім того, важливо розвивати канали комунікації з медик_инями, з адміністраціями лікарень, та владними структурами. Це можна робити, наприклад, через заохочення до організації низових профспілок та асоціацій та контролю булінгу на робочому місці. Ігнорування цих проблем призведе до ще більшого відтоку кадрів. Окремо потрібно заснувати професії догляду, зробити навчання для них та достойні умови праці, щоби випуск_ниці дійсно працювали за фахом.
І врешті, українській владі потрібно переосмислити свою політику щодо діаспори та важливих кадрів за кордоном, поки є частка тих хто не впевнений залишатися за кордоном чи ні. Серед них такі, як Олена з Харкова, які є готовими спеціаліст_ками з реабілітології та дуже потрібні країні. Водночас країни ЄС самі мають великий дефіцит кадрів саме в доглядовій сфері. Наприклад, у Німеччині до 2049 року прогнозується дефіцит у щонайменше 280 000 праців_ниць. Так, уже сформувалось очікування, що україн_ки зможуть покращити ситуацію. Про це профільні німецькі видання публікували статті ще у 2022 році. Проте шлях до цього непростий: окрім вивчення мови, українським медсестрам потрібно ще пройти процес визнання кваліфікації. Хоча умови праці медсестер в Німеччині складні, вони все ж набагато кращі, ніж для аналогічних професій в Україні. Тому важливо мати чітке уявлення про те, як заохотити конкретні групи для повернення в Україну — а особливо медики_нь, які критично важливі, як під час війни, так і для відбудови і відновлення країни. У першу чергу варто звертати увагу на умови праці: оплату, можливість діалогу між працівни_цями та владними структурами, та шанобливе ставлення до медик_инь. Це допоможе створити гідну альтернативу роботі за кордоном.
- Країни ЄС в середньому витрачають 10,9% ВВП на охорону здоров’я, в Україні ж цей показник на 2024 рік становив менше 3%. ↩︎
Думка авторок не обов'язково відображає позицію членкинь організації.